– Ну що ж, – сказав він, поскрипуючи дзьобом, – якщо ви вважаєте, що нашою державою може керувати будь-який дурень, – при цьому іронічно глипнув на мене, – давайте спробуємо.
Прикривши очі напівпрозорими повіками, він надовго завмер. Напевне, думав. Важко думав. Потім раптом ожив, стрепенувся, рішуче стукнув дзьобом по столу.
– Так, – каже. – Я згоден. Оголошую вас своїм наступником.
– Мене? – Я не повірив своїм вухам. – Ви жартуєте.
– Ніскілечки. От ви знаєте, мені чимало людей заздрять, мріють зайняти моє місце і шепочуть один одному на вухо, що я його ніколи добровільно не уступлю і тому мене потрібно скинути, посадити чи вбити.
– Що ви кажете? – закричав я з обуренням. – Хто ці підлі люди?
– Ах, – печально зітхнув він, – якби я знав. Адже коли досягаєш мого становища, ти виявляєшся негайно оточеним людьми, які висловлюють тобі любов, відданість і захоплення. Захоплення твоїм зовнішнім виглядом, поставою, мудрістю і рішеннями, що ти їх приймаєш. Ніхто не сміє піддати сумніву правильність твоїх слів і дій, ніхто не оспорить твої наміри. Ось так з дня на день тебе стрічають широкими посмішками, тобі говорять компліменти, тобою захоплюються, а що за всім цим стоїть, які інтриги плетуться за твоєю спиною, ти дізнаєшся лише тоді, коли тебе викинуть з твого кабінету і ти побачиш, що ніхто тебе не любить, ніхто тобою не захоплюється, ніхто тобі не скаже доброго слова і не пожаліє, і якщо тебе потягнуть на ешафот, ніхто інший, як твій шалений противник, скаже: «Ну, це вже занадто!»
Мушу зізнатися, що до особистої зустрічі з Перодером я до нього не відчував жодних симпатій і не дуже вірив свідченням людей, яким довелося познайомитися з ним раніше. Ці щасливчики стверджували, що при особистому спілкування Їх Високопревосходительство справляє враження виключно скромного, відкритого і чарівного чоловіка. Тепер особисто я в його чарівності переконався, і почуття ніжності до його становища заповнило мої груди. І мені захотілося йому сказати, і я сказав:
– Господи, Іване Івановичу, ну навіщо ви себе такими ненадійними людьми оточили?
– Ха, – сказав він і курликнув по-журавлиному, а може, по-пеліканячи (я до цього не чув, як курликають пелікани), – ось коли ви займете моє місце, ви самі не помітите, як вони вас оточать, візьмуть в кільце і нікому, на них не схожому, не дадуть крізь це кільце пробитися. Коли б ви знали, як мені всі вони надокучили.
– Ви маєте на увазі ваше оточення? – запитав я.
– Я маю на увазі людей вашої породи.
Я здивувався, що він так одверто, і швидко сказав йому:
– А я не єврей.
– А я не антисеміт, – тут же відреагував він. – Я маю на увазі не євреїв, а всю людську породу, в якій всього-на-всього за всю історію була одна людина – Махатма Ганді, з якою можна було порозмовляти. А я не своєчасно з’явився. Не співпав з нею в часі й ось живу самотній у натовпі людей.
Я хотів образитися, запитати: а як же я? Ну, Ганді немає, а розмову зі мною взагалі-то ви до уваги не берете? Але я не зміг його про це запитати. Бо він, сам від власних слів піддавшись збудженню, застукав дзьобом по столу і, підвищивши голос, сказав: