– Ненавиджу! Ненавиджу цих двоногих істот, боягузливих, брехливих, злодійкуватих, підступних, які до тебе облесливі, посміхаються, клянуться у вірності, а самі готові будь-якої миті збрехати, зрадити, вбити й общипати. Багато хто звернув увагу на моє зацікавлення до диких тварин і птахів і сприймає це за дивацтво. Але сприймайте це, як хочете, а я диких тварин і птахів поважаю за їх істинне прагнення до свободи, за те, що вони не вбивають собі подібних, а тим, кого вбивають, не брешуть, що вони їх люблять. Дикі звірі і птахи якщо вже показують, що вони вас люблять, так вони дійсно вас люблять. Ось чому я готовий покинути світ людей і піти туди… ви самі розумієте чи зрозумієте. Так що ось, будь ласка, уступаю вам трон. Чи вже не хочете?
Тут я, зізнаюся, зовсім сторопів і кажу обережно, сподіваючись, що він передумає:
– Та я взагалі-то не проти, але ж у мене немає ніякого досвіду.
– Ага! – вигукнув він радісно. – Значить, без досвіду все-таки не наважуєтесь. Ну, нічого, досвід надбаєте. Тим паче, що, як ви самі сказали, керувати державою може всілякий дурень. Так що уступаю. Але при одній умові.
– Здогадуюсь при якій. Гарантію недоторканності ви отримаєте. Про всяк випадок я радив би вам зробити пластичну операцію, але ви її не потребуєте. В такому вигляді можете звити собі гніздо десь типу Нової Зеландії чи Кайманових островів, нікому не кажучи, хто ви, і там можете спокійно жити, висиджувати пташат, нічим не ризикуючи, якщо випадково не зустрінете якогось браконьєра з рушницею. Ну, пару мільярдів я вам дозволю вивезти, хоча не уявляю, як ви можете ними розпорядитися.
Здається, моя обіцянка йому в цілому сподобалася, він виторгував у мене ще два мільярди, після чого збадьорився духом, заусміхався (самі спробуйте уявити, як можна усміхатися за допомогою дзьоба) і навіть розповів мені свій улюблений анекдот про те, за яких умов бабуся могла б зватися дідусем. А потім сказав:
– Ну, що ж, значить, як кажуть, бути цьому!
Він ляснув у долоні, і тут-таки під звуки того самого гімну, який мені раніше не подобався, а тепер здався навіть дуже приємним, до кімнати увійшла рота високих і струнких кремлівських гвардійців з президентським штандартом. За ротою ішли якісь цивільні з якимись знаками вищої влади і два морських офіцери з ядерним чемоданчиком, якого я попросив зразу мені в руки не совати, бо мало що, ще натисну не на ту кнопку. Я все-таки, який не є, на революцію згоден, але не на ядерну війну. Але яка війна в душі моїй розгорілася, жодними словами передати не можу. Я хоча людина суєтна і марнославна, але найвідчайдушніші мої мрії не заходили далі того, щоб мої книжки видавалися великими тиражами, перекладалися всіма мовами і читалися поголовно усім людством. Але щоб така влада впала на мої руки… Я розгубився і злякався. І як же, думаю, я з усім цим справлюся? Може, краще не треба. А з іншого боку, і таке в голові крутиться, що випадок трапився єдиний у своєму роді, другого не буде. І якось на мить згадався мені Джонсон енд Джонсон, ось, думаю, тепер вже цей Держдеп змушу-таки розщедритися і мені понад президентську зарплату додати кругленьку суму.
У товаристві пелікано-людей
Не стану описувати сум’яття перших днів. Вітальні телеграми від президентів, прем’єр-міністрів і вінценосних осіб. Новину, ясна річ, передавали і коментували усі засоби масової інформації. Мені були присвячені всі політичні ток-шоу. В мене не було часу їх дивитися цілком, але прес-служба записувала їх на диск, перед сном я їх нашвидкоруч проглядав і дечому дивувався. Всі наші телеведучі: Індюшкін, Кислов і Головастик на всі лади розхвалювали мене, вихваляли всі мої існуючі і неіснуючі достоїнства і дуже критикували мого попередника. Так само його лаяли, а мене вихваляли постійні учасники цих ток-шоу, включаючи Поносова, Коктейлева, Железнякіна й Озиму, але більше за всіх старався Тимофій Семигуділов. Виявившись більше за всіх затребуваним як мій близький друг і виступаючи одночасно по всіх каналах, він величав мене великим російським письменником, патріотом до глибини і взагалі істинно російською, глибоко віруючою православною людиною, яка разом із ним, Семигуділовим, хоробро боролася проти ненависного нам обом колишнього диктаторського режиму. Один лише Ципочкін виступив проти мене, заявивши, що підозрює мене в диктаторських амбіціях і в тому, що, маючи широке коло друзів, що прагнуть, я навряд чи устою перед спокусою допустити їх до управління фінансовими, нафтовими і газовими потоками і розподілу між ними інших багатств країни. Ясна річ, його підозри видались мені образливими, але я відхилив пропозицію силового міністра підкинути моєму колишньому другу наркотики чи подумати про автоаварію.