Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння?
Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків.
– Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає.
Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами.
– А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих.
– Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб.
– Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих.
– Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно.