– Значить ось що, – перебив я його, – так більше продовжуватися не може. Ситуацію з хабарями слід переламати. Зрозуміло?
– Так точно. Незрозуміло.
– Що вам незрозуміло?
– Незрозуміло, в яку сторону переламати. В сторону збільшення чи зменшення?
– У сторону обнуління. Повного. Щоб жодних хабарів не було взагалі. Зрозуміло?
– Так точно, незрозуміло.
– Що вам незрозуміло?
– Я дуже як би ізвіняюсь, але я так зрозумів, що ваша геніальна ідея і наша скромна задача полягають у тім, що ми повинні визвати незадоволення народу і тому я допускаю хабарі у великих размірах. Но якщо не брати хабарі – це ж народ обрадує.
Я від душі зітхнув, якщо так можна висловитися.
– Ех, – кажу, – ось що значить поліцейський розум. Мислите примітивно, в лоб, в особливій ментальності нашого народу не тямите. У нас народ не любить тих, хто хабарі бере, але тих, хто не бере, ненавидить. Той, хто бере, як і той, хто п’є, це своя, зрозуміла, російська людина. З нею можна домовитися. А той, хто не бере, звір. Він і так звір, а ще більше звіріє від того, що не бере. Чим і викликає народну ненависть. Що ви ще робите, щоб викликати народну ненависть?
– Багато чого. Ось з приводу питущих якраз. Не далі, як учора, п’яний майор Жигалов на «лексусі», якого він купив на свою зарплату, задавив на автобусній остановці шість чоловік. Що – мало?
– Ну, ні, для одного заїзду непогано. Це просто як у боулінгу збити відразу шість кеглів одним шаром. Непогано. Головне, щоб слідчі потім доказали, що збиті усі шість були п’яні і самі полізли під «лексус». Ну, ще які найоригінальніші способи роздратування населення?
– Наприклад, проводимо незаконні затримання, застосовуємо недозволені методи ведення дізнання.
– Незаконні – це що? Катування, чи як?
– Так точно.
– Які саме?
– Та самі, як кажуть, стандартні.
– А конкретно?
– Ну, конкретно вони бувають різні. Магазин, ласточка, дзвінок Перодеру, світло в кінці тунелю.
– І як вони виглядають?
– По-разному. Магазин – це коли вам… тобто, не вам, а комусь натягують на голову поліетиленовий пакет і ви… тобто, ізвіняюсь, не ви, а він от удушення утрачає свідомість. Ласточка – коли руки ззаду прив’язують до ніг, дзвінок Перодеру – це катування током через старий телефонний апарат, такий, знаєте, з ручками. Його крутять, і чим швидше, тим сильніше ток. Дуже добре діє.
– Так, – сказав я. – А світло в кінці тунелю?
– Ну, це самий надійний спосіб. Проктологічний.
– Який?
– Ну, от ви, допустімо, затриманий, і вам, ізвіняюсь, в задній проходик… Тобто, ізвіняюсь, не вам, а затриманому в задницю всовується який-небудь продовгуватий предмет круглого сєчєнія. Пам’ятаєте, в місті Казань, з ціллю полученія від затриманого потрібних показань, у задній прохід була уведена пляшка з-під шампанського, від чого він і скончався.
– І це, – припустив я у запитальній формі, – звісно, викликало обурення широких народних мас?
– На жаль, ні, – зітхнув міністр, – обурювався тільки, доки був живий, сам допитуваний. Та скоро не витримав такого, як він висловився, іздіватєльства і помер із ціллю нанесення шкоди іміджу нашої поліції.
– Ну, те, що помер, це недобре. Нам потрібні громадяни не мертві, а живі, обурені, захоплені революційним поривом. Були ще подібні інциденти?
– Були, но не з пляшкою, а з держаком лопати. П’ять год тому назад в Томську один сержант, будучи сильно огорчоним сваркою з супругою, увів прив’язаному до тапчана місцевому журналісту в то саме місце держак від штикової лопати.
– І що ж?
– На жаль, допитуваний також скончався.
– І в Томську не було масового повстання?
– Було, Ваше Високородіє. Чоловік п’ятнадцять, не менше, родичі та колеги постраждалого виразили рєшітєльний протест, вимагали ретельного розслідування.
– Ну, ось що, міністре, вашу роботу я признаю незадовільною. Ну, що зробив цей ваш поліцейський? І чоловіка задарма угробив, і протесту справжнього не викликав.
– Вибачте, Ваша Великовеличністе, дозвольте виразити мнєніє. Справа не в поліції. Ми стараємося, но народ ніяк не хоче протестувати за когось. Наші люди здатні боротися тілько самі за себе, та й то…
Я витримав паузу, подумав трохи і мені сяйнула блискуча ідея.
– Ну, що ж, – сказав я, – якщо ми не можемо досягти масового невдоволення шляхом роботи з окремими індивідуумами, то слід подумати, як через задній прохід дійти до свідомості кожного громадянина. Як міністр, гадаєте, це можливо?
Я побачив, як у міністра заблищали очі, коли в мізках його стала провертатися операція: закупити сто сорок мільйонів пляшок французького шампанського, місткість продати на розлив, а порожні пляшки…