У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання.
– Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні?
– Навіщо? – запитала вона.
– Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит.
– Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить?
Повернулась до Варвари. Варвара до мене:
– Петя, ти що – знову мариш?
Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях!
– Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки.
– Ви знову тут? – здивувався я.
– Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами.
– Ви немов кліщ, – шпигонув я.
– Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція.
– А що це?
– Придивіться самі.
Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО!». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування!» – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування?». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля.
– Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним.
Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення.
Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва.
А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа».
Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили: