– Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився:
– Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок.
– У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло.
– Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі.
– Але я з кліщем, – спробував я пояснити.
– А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо.
Я побачив у нього в руці пістолет і завмер.
– Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали.
– Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся.
– Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка.
– Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку.
Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав:
– А у вас що?
Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив:
– З якого району?
Я розпочав:
– Я з…
Він знову не дав доказати:
– Не ви, а кліщ з якого району?
– Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського.
– Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем.
– Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде.
Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла.
– А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете.
– Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув у куток. – Ходімо в процедурну, – сказав він, і вони обоє рушили коридором, а ми з Варварою поплентались за ними. Увійшли до процедурної, де він сів за стіл і став гортати якогось зошита, а вона попросила мене задерти сорочку, поглянула, виколупала комаху якимось інструментом на кшталт в’язальної шпиці, навіть не подумавши її якось стерилізувати. Але місце, де сидів кліщ, замастила зеленкою і сказала:
– Все. Бувайте здорові.
Коли ми з Варварою покидали клініку, вже світало. Я переживав подвійне почуття. Мені було незручно перед лікарями, що я приїхав з якоюсь дурницею на «швидкій допомозі», яка могла б везти когось, хто цього реально потребував. Природно, я злився на цю дурепу Зінулю, яка залякала мене і примусила вдатися до цієї дурнуватої подорожі. Але, звісно, я й радів з того, що звільнився від тієї тривоги, яку так чи інакше відчував по дорозі до «Скліфа».
Лікарі виявилися до нас дуже люб’язними і навіть запропонували машину для поїздки назад, але ми вирішили добиратися своїм ходом і спочатку пішли пішки. Вибралися на Сухарьовку і там по Садовому кільцю бадьоро закрокували в бік Красних воріт.
Був чудесний світанок бабиного літа. Сонце не визирнуло ще з-за будинків, але промені його уже посріблили шпилі висоток і куполи церков. Тримаючи дружину за руку, я йшов назустріч сонцю, що сходило, і посміхався. Чомусь згадався рядок із пісні: «Холодок бежит за ворот». А назустріч мені і попутно зі мною рухалася велика кількість людей, молодих, свіжих, сповнених сил, життєрадісних і усміхнених, як і я. Вони йшли, кожний у своїх справах, розпростерши плечі і випрямивши спини. У них була така постава, наче у всіх у них зсередини їх осанку тримав якийсь невидимий стрижень. Я почував себе щасливою людиною, можливо, тому, що мій кліщ виявився не енцефалітним, і від того, що взагалі його більше немає. А втім, справа була навіть не в кліщі, а в тих фантастичних видіннях, дотичною причиною яких він був. Видіннях, які терзали мене всю ніч, у тих снах, які мені наснились, у тому маренні, яке намарилось, і в тій реальності, що плуталася поміж маренням і сном.