Уже близько… Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він подівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять блакитні очі, і підсвідомо вихоплюється з горла Марії тихий крик:
— Мен–оглу!
Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, що назвала його сином.
Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!
— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав в Україну.
— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.
— Сину, пожалій землю свою!..
Наприкінці червня 1651 року Хмельницький отаборився над річкою Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про те, що Іслам–Ґірей, не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна, московський цар відмовчався, хоча, щоправда, щедро обдарував послів Хмельницького.
Опівдні вістові донесли гетьманові, що зі Сокаля до Берестечка іде король з гусарією, драгунією, рейтарами, з усім посполитим рушенням. Військом знову командують Потоцький і Калиновський. Цього ж дня прибули татари і зайняли позицію на лівому крилі козацьких бойових лаштунків.
Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в казанах каурму і обпивалися айраном.
Хмельницький цілий день молився в острівській церковці Святого Михаїла і сповідався перед боєм.
Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалося Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір’ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах зі страусовими перами і строкате посполите рушення.
Два дні проминуло в дрібних сутичках, король чекав на козацько–татарський наступ. Іслам–Ґірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.
На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом ударити негайно з обох флангів.
Хан був у поганому настрої, похмурий і сердитий. Цієї ночі він знову розмовляв із Сефером Ґазі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське військо. Іслам–Ґірей слухав його в понурій мовчанці, а в пам’яті бриніли благання Мальви. Щось наче спільне вчувалося йому між її просьбами й Сеферовими домаганнями. Підозра закралася в свідомість хана, у нападі гніву він вигнав аталика з намету.
Джеджалій чекав на відповідь. Іслам–Ґірей зневажливо глянув на полковника, проказав:
— Ну що, вже витверезів твій Хмельницький, що дурив мене байками про слабке польське військо?
Не встиг Джеджалій передати ханові гетьманський наказ, як на польському боці вистрелила гармата, і поблизу ханського намету впало ядро.
Смикнувся Іслам–Ґірей і, прискаючи слиною, закричав на Джеджалія:
— Бачиш? Бачиш, як ризикує хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шертує він із султаном, то хай просить у нього війська і не загрібає жар моїми руками!
З татарського боку вискочило кілька вершників на герць. Хан сторожко приглядався до гарцівників і враз охнув, побачивши, як один сеймен злетів з коня і простягнувся на полі ногами до татарського табору.
— Поганий то знак, полковнику, — кивнув рукою на бойовище. — Боюся я починати битву.
Джеджалій пополотнів. Тоді з ханського почту виїхав уперед білявий сеймен і, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав різко:
— Дозволь, хане, мені піти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стіп твоїх. Не відмовляйся вдруге від бою.
Зухвалість мовчазного вірного слуги ошелешила хана, прошипів Іслам–Ґірей:
— Як смієш, рабе!
У цю хвилину засурмили в польському таборі сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пішло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на коні, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький — без шапки, в оксамитовому червоному кунтуші.
Джеджалій помчав до Хмельницького.
В передратній метушні хтось серед татар панічно закричав:
— Ярема! Ярема!
Подалися назад чамбули, Іслам–Ґірей завернув коня і, залишаючи свій намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчі, куртки, зброю, з гиком і ревом втеком гнали вслід за ханом.