Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собі — мандрівного; скупала його, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема, москалі забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церкві, коли мазепинські козаки квартирували в селі й приходили на богослужіння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…
Молодиця — може, вдова або сільська лярва, — вельми зваблива і своєю звабою від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи; не вміючи їх, немов брость, напучнявілих, у пазусі втримати, вона сама розстібала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаній, лежав, немов висохла колода, і ні жага, ні навіть звичайна похіть не стривожили його тіло: це дивувало й лякало, чей же ніколи ще не бачив нагої жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, що приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієї жінки, цілував її, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодний і збудити себе для злуки не міг, і десь опівночі після довгої муки, що втомила палку плоть молодиці, встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:
— Ти святий?
— Ні, — відповів Єпіфаній, втопивши від несусвітнього сорому голову в подушку, — я, мабуть, дуже грішний…
— Чим согрішив: грабунком, убивством, ґвалтом?
— Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною щось жахливе, може, то уві сні — вогонь, кров, трупи, а я стою — і руки мої безсилі, мов віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?
— Нічого не було з тобою. Ти від народження порчений.
— Можливо…
Вранці молодиця нагодувала Єпіфанія і, мстиво посміхаючись, мовила:
— Не в мене тобі жити. Он іди на роздоріжжя, а звідти до четвертої хати праворуч — там живе стара Килина. Їй уже за вісімдесят, у самоті віку доживає, помре скоро, то відправиш за її душу упокій і в теплій хаті залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль мені: такий красень, а з червоточиною…
Прибитий соромом Єпіфаній пішов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловічу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнічений її красою і своєю неміччю й не міг збагнути, від чого та неміч у нього, чей же снилися водно гріховні сни, від яких він рятувався молитвами й постом.
Знав, що повинен знайти Мазепу і вбити його, — так наказав полковник Ніс. Де він, той полковник, тепер — сатана його знає, ніколи більше з ним, може, й не зустрінеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним і з ним, і Єпіфаній не міг собі пояснити, чому піддався їй і чому мусить шукати свого благодійника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та ні, ні! Єпіфаній знайде Мазепу, впаде перед ним на коліна і признається, що невільним став, хай зніме з нього своєю владною рукою наслання і пояснить, чому полковник Ніс бажає гетьманської смерті.
Ішов і натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним і що то було: пожежа, кров і трупи, а він стоїть безсилий, такий самий всередині мертвий, як учора перед жінкою, і в мислях немає жодного просвіту, тільки судомний страх. Сон це був чи ява — хто йому повість? Чи то відтворився йому в образах Апокаліпсис Івана Богослова, якого часто читав–перечитував, жахаючись завжди страшної долі міста Армаґеддона, а відчути людське горе, описане в Апокаліпсисі, не вмів ніколи?
«Я знаю, що ти ані холодний, ані гарячий, ти літеплий, тому виплюну тебе з уст своїх».
За що мені така кара, о Боже? Поверни мені пам’ять і душі моєї храм!
Баба Килина зраділа Єпіфанієві, мов давно очікуваному рятівникові: церква ж пусткою стоїть, чоловіків нема — то вона за старшого братчика при храмі; ходім, відкриємо й освятимо, і хай хоч жінки та діти прийдуть помолитися за душі помордованих батуринських страждальців…
— Батуринських? — перепитав Єпіфаній, та тут же вмовк, уздрівши, яка незмірна печаль збрижила бабусине обличчя, — і він знову, ніби уві сні, побачив розп’ятих на дошках козаків, яких червоні од полумені дияволи жбурляють з муру в ріку; Єпіфаній хотів спитати, що ж трапилось у Батурині, та забув потрібні слова.