— А ти б порятував? Ти б порятував?! — заярився мужик і, вмить приглушивши густими вусами голос, прошепотів: — Я сам дивився на об’їдені рибами кістяки, а вдавав, що не бачу, — всюди вешталися драгуни, та й свої донесли б, якби хтось посмів поховати по–християнськи трупи. Ні, не врятував і не ховав — боявся… Та якби був на світі Бог, то хоч би страх у нас відібрав… Ну, скажи, ти б рятував? — з такою ж надією, як тільки–но Єпіфаній, допитувався тепер мужик.
— Усі мусять покутувати, — проказав чернець.
— Усі не будуть, — махнув рукою мужик. — Хто захоче пхати здорову голову під Євангеліє? Хіба що один такий з’явиться — аби за всіх… Та дарма, часи спасителів минули. Нема Бога!
…Єпіфаній прибився до другого села — і там церкви не було, і в третьому, і в десятому не знайшов. Всюди розмовляли пошепки, ніхто Бога не хотів знати, по неділях від досвітку до вечора пили оковиту і лежали п’яні в садках, придорожніх ровах, а то й просто на дорозі, і ніхто не мав найменшої охоти протестувати проти такого життя. Карликів Єпіфаній ніде не бачив, ніхто справити не вмів, чи то боявся сказати, де вони живуть, проте всі виконували їх волю, спущену на сільських здоровил–гайдуків, скорялися їм бездумно й покірно, цілий тиждень тяжко гарували, а в п’яну неділю дякували малим людям за щасливе і радісне життя, за можливість безтурботно жити і не натруджувати мозок.
Аж в одній слободі Єпіфаній таки побачив карликів. Були вони подібні, мов діти однієї матері, і навіть гайдуки, що служили в них, набирали кретинічних рис обличчя, уподібнюючись до карликів; маленькі люди мали самовпевнений вигляд, вони надувалися, приндилися, надолужували тим недостаток зросту, дивилися на людей холодними, ніби слюдою покритими очима, з яких не просвічувалися ні гнів, ні жалість…
Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, що не сплатив подушного; сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їхні гайдуки — відгодовані ґевали в шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали із села мужиків і звеліли їм усе те везти і нести до сотенного двору; мужики старалися справно виконувати наказ гайдуків, ще й зловтішалися й насміхалися з дурного господаря, який замінив вигоду покори на каригідний бунт.
А господар вивів з хати шестеро дітей і жінку, знайшов у повітці заіржавілу шаблю і, постинавши їм голови, закричав:
— Дайте квитка, розбійники, рівно сім душ випало із вашого рахунку!
Не пам’ятав Єпіфаній, скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись показатися на очі людям, яким так зручно стало жити в неволі, що й бунтаря осміяли, а потім схвально гули, споглядаючи, як гайдуки з козацькими чубами закували непокірного в кайдани і віддали карликам — аби він більше не порушував їхнього спокою, не відбирав від них п’яних неділь, коли можна спочивати во хмелю весь день, замість того щоб вистоювати на молитві в храмі.
Однієї неділі, зголоджений до знемоги, зайшов Єпіфаній до тихої слободи, посередині якої на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишила на землі слід хреста, мирно поселяни сиділи й вихвалялися один наперед другого, хто краще вміє зварити оковиту.
— Оце м’ятна настойка, і луччої приготувати ніхто не може, — доводив мужик, показуючи сусідам гранчастий бутель із зеленкуватою рідиною; він неохоче пустив посудину по колу і скрушно дивився, як вона, переходячи із рук у руки, порожніла.
Мужики цмулили зелену бурду й плювалися, проте бутель осушили до дна і, замість того щоб подякувати, ганьбили щедрого сусіда за те, що таку смердюху приніс у чесну неділю.
— Найкраща калґанівка! — вийняв з матні плескату пляшку другий мужик і, притуливши її до губів, висмоктував трунок без передиху, знав–бо, що як пустить пляшку по колу, то не залишиться в ній ні краплі на денці.
— Пусте, — скривився третій, якому вдалося відібрати пляшку у власника; він висушив її до дна й пошпурив на саму середину відбитого на землі хреста.
Пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилася враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється зі споду по самі вінця криваво–червоним вином, що вихлюпувалося через креш.
Заніміли мужики, порозкривали роти, бо згадали, на якому місці п’ють у святу неділю, і кари Божої, котрої давно вже в гадці не мали, збоялися, хрестовим знаменням себе осіняючи.