І заюшений кров’ю, зболений, напівмертвий почув крізь марення голос Лебедиці–Мотрі:
«Ти теж їм кулака обіцяєш? Мало для них карликів? Ти хочеш їх будити криком, обрaзами і в такий спосіб завоювати їх серця? Сонного обережно буди, щоб не злякався, полуду з очей не здирай, а вмивай, щоб не боліло, світлом духа не засліплюй, а освічуй, будь учителем, а не погоничем…»
Пішов Єпіфаній з майдану і чув за собою регіт п’яних, вдоволених хмелем мужиків:
— Нас не проведеш на полові, ми стріляні горобці! Знаємо, по чому пуд солі… Волю приніс! Таж зовсім не нужна нам тая воля… Ну скажи, куме, ти в нас наймудріший, для чого хохлові, галушці репаній, потрібна свобода? Що ми з нею робитимемо? Тільки людей насмішимо…
— Та воно–то конешно, — відказав мудрий кум, чухаючи потилицю. — Коли нема, то й не потрібна, а якби була, то хай би була. Та що тут говорити, братці, — чого нема, того нема… Пиймо краще, раз на тиждень неділя!
Єпіфаній плівся бездоріжжям. Слобода, в котрій на землі зостався споганений знак хреста, вже давно сховалася за перелісками, а блюзнірський сміх упряжених людей, яким м’яка й вигідна стала юхтова шлея, летів за ним, відбираючи рештки сил. Розумів: якою тяжкою не була б його спокута, він зможе визволити від гріха лише себе, а ті люди, що осквернили Храм на землі, у своїх душах, залишаться в невіданні спокутної потреби, і його каяття, і ходіння по муках їх не врятують. Треба підіймати весь народ на хресний хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Мойсей з Єгипту ситий рабським хлібом люд Ізраїлю, сорок років блукаючи аравійською пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього ситого раба.
Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі — інакше духовна чума витруїть Божий образ із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом.
Орда карликів суне в Україну, заполонює її, і прилипають вони, мов поліпи, до великих людей, залишаючи в їх душах назавше слід малості. Де Месія, що своєю смертю при народі навчить його, що можна встояти перед карлицькою подобою, не дати заплямувати себе їхньою тінню або ж віддерти ту тінь від живого тіла, якого болю це не завдало б?
А може, мені суджено стати Месією, може, треба дозволити розіп’яти себе в ім’я спасіння люду? Та чи прийшов уже час для подвигу Мученика, чи виросла в нас своя Ґолґота, яку було б видно всьому краєві і муки Месії на ній? Чи готовий я до тих мук, чи готовий народ освятити себе ними і зцілитися? І чи можу я, не пройшовши сам свого очищення, долати шлях на Ґолґоту?
Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…
Де ж той край, в якому загніздилися карлики, з якого розплідника розповзаються вони, помазані Антихристом, по землі? Як я можу боротися з ними й бажати вмерти від їхніх рук на хресті, коли не знаю тієї ворожої сили, шкідливої суті їхньої філософії, джерел тимчасової всемогутності? Як я можу протиставити їм свої моральні цінності, не збагнувши їхньої ницості?
Та коли я маю ті моральні цінності, то мушу спершу вигартувати їх серед них. Хто мені покаже до карликів дорогу? Вовкулака? Ніхто інший не покаже, і треба знову йти з ним на змову…
Витрачаючи рештки своїх сил, здобувся Єпіфаній на вовчий голос і завив. Прокотилася луна степом, ударилася об стіну байрачних застумів і відлунилася злорадним гавкотом.
У ту мить він побачив, як із далекої гущавини вихопився повіз, запряжений четвіркою чорних тарпанів, — були це коні Апокаліпсису: Війна, Голод, Смерть і Мор.
Правив ними двометровий верзюк з тарганячими вусами і непокритою головою; він стояв, розчепірившись, у повозі, напинаючи ремінні віжки, рвав уздечками кінські морди, бив коней дротяною нагайкою, коні хропіли і дихали вогнем, тратували землю копитами і зупинилися біля подорожнього, що лежав долілиць на потрісканій землі.
— Полковник Ніс? — підвів голову Єпіфаній.
— Бери вище! — почувся владний голос.
— Ваша величносте… — стетерів чернець, схопився і, стріпуючи пилюку з ряси, чекав неминулої покари за глухівський обман.
Аж тоді розплющив очі і вельми здивувався: на передку повоза сидів карлик, що правив кіньми, а поруч з ним — вельможа в кучерявій перуці, що закривала його всього, мов вивернений кожух.
— Привиділося тобі, преподобний, бери нижче, — сказав вельможа. — Я — Меншиков, хіба не впізнаєш?
— Куди ж ти мчиш і звідки?
— З Малоросії до столиці Третього Риму. Сідай зі мною!