Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.
…Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.
Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, що стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху; він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе–таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здушеного страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців, що вирізували в Батурині людей.
Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, що розмовляли пошепки, і відчув той же їхній ляк, що позбавляв голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.
Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:
— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавлівського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.
Князь повернувся й подався зі слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.
Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, полегшувалося життя в посполитих, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п’ятами пришпорив під ребра.
Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору в паркані, біля якого стояли меншиковські гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.
Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, що несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:
— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого за всіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!
Єрмолай наприндився і загорлав, простягнувши вперед руку:
— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!
— Ур–р–ра! Ми готові до цього великого чину!
— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросові на душу населення, а тоді ми всі підіймемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлові! Скільки нас є сьогодні?
— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.
— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмося!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю до краю: вже немає там сепаратистів, усі хочуть возз’єднання з нами, усі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері проведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно правильне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолай.