Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.
Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаній плечима, щоб скинути із себе нахабного вершника, та це йому не вдалося, а ще вдарилася об свідомість твереза думка, що нічого цим собі не допоможе: карлики його наздоженуть, а на сторожі біля воріт колонії стоять озброєні гвардійці: за парканом височить схожий на казарму палац Меншикова, за палацом — Петербург, за Петербургом — безмежна імперія, і безнадія, сильніша за страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвій душі. Він скорився і побіг далі, а коли карлики, що йшли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їм по черзі повозитися на малоросові, то Єпіфаній уже без супротиву підставляв спину малим людям і виписував під регіт карликів кола по майдані, навчаючи їх секретів майбутнього панування над Малоросією.
Врешті вхоркався Єпіфаній, йому дали їсти, потім посадили скраю майданчика, де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаній ліниво перераховував карликів — їх було більше двохсот. Це ті, що скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.
Єпіфаній приглянувся, були тут представники обох статей, одягнуті по–різному, бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з тонкої кисеї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишиваній червоною шерстю сорочці, з разком срібних монет на грудях; а це, мабуть, сибірячка в подібному до лопати кокошникові; он там ціла зграйка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових черевичках — ці з України, напевно, козацьких полковників дружини, що понаписували своїм мужам до Туреччини листи з проханням прийти до царя з повинною і через це змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічої статі були зодягнуті здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…
Статечно вийшов перед усіх Поважний Карлик, всівся на мішок з піском, поклонився Єрмолаєві, що сидів на вищому мішку, й розпочав навчання.
Єпіфаній швидко збагнув, що карлики різних національностей, зібравшись у міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була зрозуміла його мова, Поважний Карлик вживав для зв’язку менш зрозумілих понять одні і ті самі слова та словосполучення, серед яких найчастіше вирізнялися такі: «виконаємо і перевиконаємо», «покажемо світові перевагу нашого ладу», «крокуємо у світле майбуття», «наша наука найдосконаліша, бо вона озброєна передовим вченням», а коли й цих слів не вистачало, він вдавався до вишуканого сквернослів’я, що викликало пожвавлення в залі.
Заняття почалося з уроку історії карлицької колонії. Рідну історію карлики знали, видно, напам’ять, бо зразу ж піднявся ліс рученят; усі наперебій вставали й декламували легенду про зодчого карлицької колонії Тома. Легенда починалася з опису весілля Мімі й Тома в палаці Меншикова. Коли хтось до конфірмованої легенди додавав щось своє, того Поважний Карлик присоромлював, а публіка вимагала покарання. Карлики схоплювалися з місць, викрикували: «Смерть скаженому собаці!», «Всіх ворогів до одної ями!», однак Поважний Карлик нагадував присутнім про найгуманніший у світі карлицький лад, а нахабі, що посмів ревізувати найсправедливіше вчення Тома, присуджував строк на піщаних рудниках, де він повинен перевиховуватися, і винуватець тут же манджав під конвоєм на берег Неви.