Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові — могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, що створили запрошені із–за паркану каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт куфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже пам’ятник не Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.
Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фраз: «Слава групі вибраних карликів!», «Наше вчення непереможне, тому що воно правильне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілилися вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».
Щодня надвечір Єпіфаній виходив зі сторожки й обходив Василівський острів з краю до краю. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали до довгих столиків й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокушувати простих карликів, що обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима; тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів підіймався і вигукував у бік вибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі столу, а жертву виводили.
Після обіду відбувався ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані задуми; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна спокутувати самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.
Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розходилися по острові земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.
Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюркська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.
Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:
— Є серед вас батуринські?
Маленькі жіночки сполохано оглянулися, а одна проспівала:
— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…
— Ти писала мужеві листа до Туреччини?
— Писала…
— Чому?
— Бо страшно було…
— А тепер?
— Тепер нам усе однаково. Ми люди маленькі, який з нас спрос?
— Так легше жити?
— Не легше і не гірше. Животіємо…