Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчого пенька, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самійло Величко присяглися написати історію свого часу: Самійло, перебуваючи на службі в канцеляриста Кочубея, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?
Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, що мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…
Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило до решти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.
У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.
— Що скажеш, сину? — спитав чернець.
— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.
— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?
— Про що мислиш цієї миті?
— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший до того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова позначка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а не тим? Чому мені болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.
— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку із сочевицею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти зі своєї роботи нічого не маєш.
— Зате маю час, я віднайшов його.
— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…
— Хосен — це теж позначка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить втішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвої користі: що вона важить для висоти духу, що належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів протягом століть.
— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливився послушник.
— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.
— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.
— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя.
Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, у злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, що росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ні до майбутнього — лише до миттєвої користі.
— Ти цілий час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?
— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є головне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духу. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…