Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам із собою.
— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незліченні дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якось Поважного Карлика: що ж було перед вами? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони не знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде», усі ці категорії існують у єдиній площині безперервного життя народу, в якій кожен момент у категоріях «було» і «є» стає зародком для свого помноження у категорії «буде». Тому ми пов’язані з минулим настільки міцно, як із сучасністю, що на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо її з пам’яті — стаємо ліліпутами, що не мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти майбутнє. А філософ, що прозрів майбутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів його ідеї знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.
Єпіфаній глянув на двері, потім на прічу — послушника в келії не було. Та чернець упевнився, що хлопчина таки приходив до нього: взяв з мосянжевої мисочки сочевицю і поклав собі до рота. Вона розплилася на язиці, мов манна, була смачною і поживною, скромна їжа додала Єпіфанієві сили й отухи, і він збагнув, забувши враз смак меншиковських пишних наїдків, що саме ця їжа потрібна для підтримання його фізичних і духовних сил — пожива рідної землі, подана не з панського столу, а рівним рівному.
Смак сочевиці повернув до нього той час, коли в келії поруч з ним сиділа Лебедиця й обіцяла повернутися до нього чистою душею після спокути.
— Коли настане кінець моїм митарствам? — прошепотів Єпіфаній, дивлячись на записаний дрібним письмом папір: видно, він не тільки думав, а й писав, осмислюючи свій час від хрещення русичів на Почайні до шабашу диявола в Батурині.
— Чому так поспішаєш? — почувся голос Лебедиці. — А може, історія твого народу — одна спокута, і виживає він у ній, усвідомлюючи повсякчас свої гріхи? А без спокути стане байдужим, без спокути перестане вдосконалюватися і усвідомлювати сам себе? Удосконалюватися розумом, витонченістю духу, гармонійністю? Адже життя людське — це сплата боргів за дивну радість зачаття… Ось ти за покуту пишеш. Яка ж мета твого писання?
— Хочу повернути народові минуле.
— Ми любимо більше мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їхніми героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.
— Невже своїм риданням над знищеним ордою Храмом я не споворушу свій народ, що задля ковбаси й сивухи душу свою зліліпутив?
— А коли споворушиш і відбудує народ святиню, про що тоді писатимеш?
— Про свою трудну дорогу до Храму. Святиня, якої я сьогодні шукаю, — це своєчасне діло. Ним займається наш народ цілі століття. Я хотів би дожити до тієї пори, коли моя проповідь стане несвоєчасною, коли на нашій землі стоятиме вже Храм. Тоді я перейду теж у минуле. Але хіба мої думки не цікавитимуть дослідників того моменту часу, коли мій край був заполонений карликами без душі і пам’яті?
— Хто зна… Хто зна, чи твій плач стривожить їх. Чи схочуть дослухатися до нього інші народи? Він надто наш… А дослідники спитають: яке зерно вічних духовних вартостей посіяли літописці карлицької доби для будуччини? Що вони зробили для майбутньої гармонії світу, що нині зґвалтована ліліпутами? Тільки плакали? Плач гармонію не врятує.