Поруч з Єпіфанієм сидів у кибитці карлик Опричник. У передчутті блаженної насолоди, що чекала на нього в Преображенському приказі, він втішно попискував, штовхаючи Єпіфанія раз по раз у бік, довірливо й захоплено хвалився, що для допитів із пристрастієм здебільшого беруть його, бо Поважний Карлик постарів і руки в нього трусяться, а Опричник допитувати вміє. Підвішувати жертву на дибу він не може, це робить сам Ромодановський, а от для виривання ніздрів і язика є в нього змайстровані ним самим кліщики, а ще виявив він себе неабияким майстром «копчення»: так уміло розкладає під ступнями підвішеного вогонь, що і не шкварчить, і не холодно в ноги, і не треба потім допитуваного нести на чергові тортури — сам спроможний іти.
— Скільки я разів чув: «Убий, убий мене!» А дзюськи, а дзюськи! — тикав Опричник Єпіфанієві під бік дулі.
Єпіфаній слухав і тремтів зі страху: він був упевнений, що його везуть на допит, адже викрикував на сповіді Меншиков: «Ти знаєш, знаєш, де полуботківське золото!» Не знав Єпіфаній про золото нічого — що він скаже на муках? Брехатиме? А може, зуміє мовчати, чей же і слова не пискнув на Гончарівському майдані в Батурині!
Кибитка зупинилася. Єрмолай відчинив дверцята, покликав Єпіфанія. Меншиков повернув голову, мовив:
— Поводься розумно, твоє преподобіє: Опричник поведе тебе до келії і залишить з ним… З ким, питаєш? Побачиш сам. Розмовлятимеш з ним довірливо і не вельми поштиво щодо царської особи. Вміло й делікатно випитуй про скарб. Так, так, у келії сидить Полуботок, його сюди привезли вчора з Петропавлівки на допит. Не зізнається, бестія… У келії сутіношно, Полуботок бачить погано, він не помітить Опричника, що сидітиме під прічею тихо, мов миша… А ти признайся до гетьмана, розжалоб його, поплач над ненькою–Україною, замордованою москалями. За це тобі нічого не буде, ти вже наш і нам потрібен. Сповідник! Ха–ха… А завтра на розмову з наказним гетьманом прибуде сам імператор. Йому потрібне золото, розумієш? Імператора не стільки цікавить, кому він передав бочку чи дві, хай і десять бочок злитків, а звідки брав золото. З посполитих? Ні–і, з посполитих так багато не візьмеш… Ти про могили ваші славні заговори, як ото співають сліпі кобзарі… Потужи разом з Павлом Леонтійовичем, сльозу пусти, ви ж, хохли, умієте так тужно плакати, що не раз і мене розворушували… Ось Преображенський приказ, — показав Меншиков на непримітний будиночок посеред пустиря. — Веди його, Опричнику, з Богом!
…У келії блищить під самою стелею малесеньке віконце, під стіною стоїть сива патлата примара з більмуватими очима.
Підвелася, брязнули ланці.
— Хто прийшов до мене — кат чи сват? — спитала худорна, мов кістяк, примара.
— Сват прийде завтра, — відказав Єпіфаній. — Нині ж прислав мене до тебе Меншиков випитати про золото. Не розповідай, чого не треба… А може, ти не Полуботок? Я не впізнаю тебе. Куди поділося твоє могутнє тіло?
— Висмоктали п’явки. Хвалити Господа, душа іще тепліє. А ти хто?
— Я сповідник Мазепи Єпіфаній, котрий…
— Не треба, знаю. Все знаю про тебе… Вся Україна відає про трьох уцілілих у Батурині: зрадника Носа, боягуза Єпіфанія і святу Мотрю, — різні пісні склав про вас народ… А ще я бачив тебе у Глухові, коли ти своєму покровителеві перший на Україні анатему проголосив.
— Неправда, я вимовив слово прокляття…
— Слово прокляття вимовив отець Данило, і за це його скарали. А ми викручувалися з тобою так, щоб і Богові свічка, і дідькові огарок. Вони ж, кати наші, записують у свої протоколи, що їм вигідно, і огарок за свічку приймають… Ми хотіли самі себе перехитрити: панами залишитися, рабами ставши. Таких не приймають навіть вороги. Або пан, або пропав, третього не дано. Я ходив по лезу шаблі й сковзнув до тюрми. Мені легше, я вже знаю свою долю. А ти ще рятуєшся і бавишся з власною душею, як кіт з мишею… Ні, я не засуджую тебе: якщо всі умруть, хто ж залишиться на Україні? Але як тобі душу свою пронести крізь муки і неоскверненою передати нащадкам? Як очистити її? І чи це можливо?… Ось тебе привів сюди карлик, він притьмом сховався під прічу й підслуховує. Що підслуховує, за чим спостерігає? За душею твоєю — чи не зменшується вона, нарешті, до його зросту? Бо ти вже не Єпіфаній, ти зацькована і змучена душа нашого народу. Що з нею станеться?