Полуботок сидів на долівці, спокійно чекаючи на муки. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по казематі, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнура і був подібний не до ката, скоріше, до коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певно, помізкував, чи буде потреба займатися ще й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися, й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом:
— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було б, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?
— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.
Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.
— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я про це думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли в твоїх куфрах у чернігівській резиденції…
— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.
— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємо. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, дістався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–Індської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?
— Свята правда, царю, маєш добрих агентів. Чого тобі ще треба від мене?
— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудрого заповіта в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?
— Їх усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк зі своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!
— Не виплатиться шкіра за виправу, — махнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розпростаєтесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не нашкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!
Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче чекав на любу його серцю роботу, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнура на руку. Тіло мордованого видовжувалося, витягувалося, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць. Впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води.
— То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.
— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.
— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.
— В Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте начетверо кожну могилу і знайдете!