Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їм розмаїття образу, хто примусив їх однаково мислити, проголошувати одні й ті ж гасла, хто поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їхнє нутро замість душ стандартну жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючої рівності?
Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубної байдужості, лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збайдужіле, розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?
Єпіфаній ішов і йшов, не зупиняючись, минав села й містечка, жадібно приглядався до людей і, дивуючи перехожих, вітався й усміхався до них. Він помітив ще й те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітній гамі барв, що на землі шумлять ліси й цвіте зело, що течуть струмки й синіють озера, гладь яких протинають вороні хребти дужих риб, що гаморять у кущах птахи і ширяє в небі срібнокрилий орел.
І заспівав воскреслий духом Єпіфаній хвалебну пісню: «Тебе, Бога, хвалимо, Тебе, Господа, ісповідуємо. Тебе, предвічного отця, вся земля величає. Тобі херувими і серафими непрестанними гласи взивают: свят, свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і земля величества слави Твоєя!»
І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтейства, від якого в глиб міста простягся широкий проспект, обліплений з обох боків високими і низькими будинками. То був чужий і ворожий Петербург. То було місто, де жили ненависні йому люди, що завоювали Україну і вбили Полуботка, то був Вавилон зі страшним Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати карлицький світ, — або розчинитися в ньому й пропасти навіки, або врятувати людство від ліліпутної орди.
Попереду жив Петербург, побудований на козацьких кістках і заселений світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги його?
Не знане ще дотепер почуття жалості до людей, яких боявся і ненавидів, пройняло його і втішило:
«Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?.. Ти ж не шукав серед них окремої людини, бачив тільки масу, що прагне йти на чужі землі — до останнього моря. А, певно, не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїй землі й розкопувати її. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторний. Яке ти маєш право ототожнювати всіх з царями, гайдуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускай ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі».
Єпіфаній залишив позаду Лугову вулицю і йшов через Велику Першпективу в напрямі Анічкової слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз зупинився, мов укопаний: назустріч ішов його старий учитель, професор Києво–Могилянської академії Тимотей Вергун.
Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця, намагаючись його виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута пригода… Він ще не спудей, тільки кандидат першого класу академії — фари, жовтодзьобий «беан», слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старший спудей з другого року філософії, обмірює його шнуром, мов колоду, бере до рук пилку і ніби спилює усе зайве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи, щоб глухий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою й розчісує, врешті подає новопосвяченому спудєєві перо і каламар, після чого Єпіфаній пригощає побратимів у шинку…
Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обійняв учителя й прошепотів:
— Пане Вергуне, я ваш учень, Єпіфаній…
Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:
— Живий! З Батурина живий вийшов!
Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпективи, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби — закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.
— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаній.
— Суд іде, — коротко відповів Тимотей.
— Над ким?
— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їх!
— О ні, — похитав головою Єпіфаній, — їх ще не скоро судитимуть. Розправа відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…