Єпіфаній дивився на сірих, уподібнених один до одного людей, він думав про те, що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки викликав із чорної валки хоча б одного раба, який ще не втратив козацького обличчя.
І вийшов козак.
Був це сивий кремезний чолов’яга з палаючими очима, сповнений люті й гідності.
— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав зі зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною до гурту і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.
— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.
— Кулаки мають.
— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.
— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинні пройти через тюрму.
— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?
— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.
— І більше ніхто? Хто ж тоді вирощуватиме хліб і писатиме книги?
— Про які книги ти мовиш, коли гине козацтво у петербурзькому болоті? Ти легкої волі шукаєш, боягузе. Зважся піти до тюрми!
— Коли в тюрмі опиняться, хто знищить карликів?
— Знаю, що ти задумав… Та карликів так просто не знищиш, вони вселилися в людські душі. І в твою! Ходімо, отче, зі мною. Ми підіймемо повстання і хоч загинемо з честю!
— Досить уже нам гинути з честю. З честю загинув весь Батурин — і нема його, нема!.. Ходи зі мною, козаче. Підемо по Україні скликати народ — для самоусвідомлення в каятті.
— Різати треба, а не каятися. Ми не є народом розкаяних рабів!
— І знову проливати марно кров? Щоб і краплі не залишилося в жилах? Щоб світ пам’ятав про героїв, яких більше немає на землі? О ні, безумцю! Я мушу спасати народний Дух.
Єпіфаній повернувся і пішов, полишаючи за собою глузливий регіт. Не оглядався, рішуче попрямував до Василівського острова, знав уже, що діятиме!
Розділ тринадцятий
Першого місяця петербурзького літа хлинули скісні зливи на Петрову столицю. Західні вітри гнали з Фінської затоки бовдури важких хмар, що ламалися над Невою і спиняли потужний плин ріки. Нева набрякала й виходила з берегів, загрожуючи вилитись на Василівський острів.
Непогодь стала для карликів тривожним знаменням: чи не сповнюється проклін Полуботка, про який пошепки, але всім вибраним розповів карлик Опричник?
Одне слово, всі почали думати про порятунок від можливої повені, що, за розповідями старожилів, не раз заливала острови в дельті Неви.
Магістр карлицької колонії Єрмолай за правом першості зайняв місце на вершині цибулинної бані колишньої церковці, що стала піщаним складом, і, тримаючись за шкворінь, який завершувався колись хрестом, вигукував бадьорі заклики, які сам склав:
— Нам нет преград на море и на суше!
— Нам не страшны ни дождь, ни облака!
Він без упину повторював заклинання, з тривогою вдивляючись, як надувається ріка, виходить з берегів і трощить містки й мости. Карлики швидкуруч споруджували піраміди з мішків, наповнених піском. Єрмолай наказав вибудувати таких пірамід двісті, бо понад це число рахувати не вмів, тож і не знав докладно, скільки в нього вибраних ліліпутів. На вершині кожної піраміди повинен стати вибраний, і таким чином ядро Майбутнього Раю буде врятоване. Та незважаючи на те, що карлицька колонія вийшла на перше місце в світі за видобутком піску на душу населення, мішків вистачило тільки на чотири піраміди, на яких притьмом вмостилися представники першого ешелону партії вибраних: заслужений ветеран катівських справ Поважний Карлик, діючий майстер–заплічник Опричник, натхненник непримиренної боротьби з голодуючими Калмик і народний костоправ — малорос із Полтави, круглий, немов бочівка, з животом, що починався від горла, а закінчувався над колінами, ліліпут Кавун, без якого карлицька колонія не мислила свого існування, оскільки дбав він про здоров’я і зріст карликів, міг за один день прийняти усіх вибраних і, провівши відповідні процедури, запевнити, що в жодного карлика зріст зменшуватися більше не буде.