Народний костоправ Кавун провадив медичні огляди фахово і швидко мацав пальцями по хребту, надибував м’якого хребця, що міг згодом стиснутися й применшити карликові зріст, гатив по ньому, потім давав стусана під сідницю й вигукував: «Следующий!»
Пройшовши такий огляд, карлики впевнювалися, що маліти більше не будуть, тож за безкоштовне лікування обожнювали Кавуна, назвали його чарівником, випросили у Меншикова для нього ордена, до того ж, знаючи невтомну балакучість костоправа, дозволили йому виступати на кожному політичному занятті, де він проголошував глибокодумні сентенції, одна з яких, вимовлена під час голодування Мотрі, стала крилатою фразою:
«І хай собі голодує, нам буде більше що їсти»!
Отож сиділи, очікуючи повені, — Єрмолай на церковній бані, Поважний Карлик, Калмик, Опричник і Кавун — на вершинах пірамідок і, не дихаючи, споглядали, як підступає на Василівський острів каламутна вода. Інші з вибраних обліплювали піраміди з усіх боків, а прості карлики були залишені на поталу повені.
Та змилувався Бог над карликами — а може, над Єпіфанієм, — вщухла злива, відступила вода, і Нева вляглася в річище.
Але з’явився новий страх: повінь порвала мости, і карлики лишилися відрізані від столиці. Меншикову — що? В нього і яхти, і кораблі, а карлики флоту не мали. Тож, певно, з тієї причини, що Єпіфаній був серед них найвищий, — і потаємно кожен карлик визнавав, що наймудріший, — звернулися вибрані з вибраних до ченця з вимогою знайти вихід зі скрутного становища: карлики мусять мати доступ до Петербурга, без них столичні люди позбудуться послушенства, і крамола неминуче розповзеться по всій імперії.
То порадив Єпіфаній:
— Ви носите пісок з річки на берег і цим поглиблюєте русло. А коли б ви його, у тих мішках, поскидали у воду впоперек річки, та ще й прикидали камінням, то згодом утворилась би коса, по якій можна піти вбрід.
Карлицьким радощам не було впину: хохол, звісно, дурний, бо ж — хохол, зате хитрий, дивись, до чого додумався!
І почалась робота. Більше півроку носили прості карлики мішки з піском і камінням, кидали їх на дно Неви, висипали косу. Взимку ламали кригу і без упину працювали, щоб навесні піти вбрід на столицю, що чомусь призабула про них, і харч став гірший, а врешті, й зовсім перестали з’являтися на острові меншиковські постачальники…
Та біда біду кличе: прослизла чутка, що цар тяжко хворий — таки сповнюється проклін Полуботка! — а Меншиков квапно збирається до Малоросії, щоб там стати гетьманом.
«Що буде з нами?» — бідкалися карлики.
Наприкінці довгої й виснажливої на роботах зими вдарив справжній грім. Сторожі, що вартували карлицьку колонію, одного дня вигукнули зловтішно:
— Моліться, карлики! Імператор всія Русі Петро І упокоївся в Бозі!
Вість про смерть царя смерчем прогула над островом й надовго загнала до бурдеїв карлицький люд: як житимемо без покровителя?
Ніхто вже не виходив на піщані роботи, припинилися й політичні заняття. Днями й тижнями тільки вітер гнав по острові снігово–піщану порошу й надимав брудні кучугури навколо пам’ятників великому магістру Томові, біля яких давно вже не стояли в почесній варті карлики, і до весняних відлиг лише голови ідолів із засніженими більмами очей визирали із заметів — сліпі, смішні і жалюгідні.
Вибрані карлики виходили з бурдеїв, коли наставала ніч. Вони вдивлялися у вікна Меншикового палацу і самі не могли сказати, з темних чи освітлених шибок варто їм більше радіти. Якщо в палаці темрява, то це могло означати, що сіятельний князь уже покинув Петербург, а тоді карликам доведеться вмирати голодною смертю — адже нічого ж робити не вміють, коли ж вікна горять, то напевно шанси Меншикова по смерті царя пішли вгору, і ще не знати, як поведеться князь з царськими улюбленцями.