Непевність зробила вибраних карликів м’якшими й податливішими. Коли настала весна, вони всі гуртом приєдналися до простих карликів, явно запобігали перед ними, признавалися, що не завжди були до них справедливі, заговорили про те, що треба перебудувати спосіб життя в колонії — дати простим карликам більше свобод; і всі разом носили каміння, висипаючи в ріці поперечну косу.
Магістр Єрмолай скасував політичні заняття й спочатку несміло, а далі щораз відвертіше ганьбив тирана Петра, який позбавив їх рідних домівок, де їм незле жилося, й переселив на безлюдний острів для неминучої загибелі. Народний костоправ Кавун з тугою заговорив про Малоросію, край, медом і молоком плинний, який імператор обіцяв віддати карликам у володіння, немов Мойсей гебреям Ханаан.
Коса на Неві підростала, і Єпіфаній, бредучи по коліна, добирався нею вже до половини річки. Карлики працювали невтомно і, занурюючись у воду попід пахви, йшли слідом за Єпіфанієм, несучи на плечах мішки з піском.
Карлицький ентузіазм не знав меж. Один лише Поважний Карлик з підозрою спостерігав за громадою: він почав помічати, що простим карликам вода досягає лише до пупків, а вибрані занурюються мало що не з головами. І враз у панічному страху втямив, що в колонії порушилась заповітна рівність: прості карлики почали рости, а вибрані — маліти.
Своєю тривогою він поділився з Єрмолаєм, магістр вишикував на березі всіх карликів і переконався, що виплекана всією історією карлицької колонії ідея рівності втрачає силу. Він наказав народному костоправу Кавунові негайно провести для вибраних сеанси лікування.
Карлик Кавун прийняв за день усіх вибраних, він гатив їх кулаком по хребту, давав стусани під сідниці, та це нічого не допомогло — вибрані карлики однаково залишилися меншими. Кавун займався лікуванням щодня, а пацієнти однаково маліли, і зрозпачений магістр наказав прив’язати шарлатана–костоправа до шкворня, що стирчав на цибулинній бані колишньої церкви, й залишити його там без хліба й води.
— Здихай! — закричали вибрані карлики, повторюючи крилату фразу Кавуна. — Нам буде більше що їсти!
Прості карлики щодня підростали, зрівнювати їх вибрані не мали вже сил, бо самі стали зовсім маленькими, зате тепер тісніше трималися разом, зміцнюючи партійну дисципліну і огризаючись на вирослих.
Вирослі карлики створили окремий гурт й перестали спілкуватися з вибраними; гарячіші водно ганьбили їх і обзивали карлократами. Карлократи щодня провадили потайні наради, готуючись до відвертого наступу на вирослих. Крім того, вони намагалися переманити на свій бік противників і одного таки звабили: був це колишній суддя Конотопської сотні Кочерга, що давно–давно зліліпутився, беручи хабарі. Тепер же почав рости, та наздогнати вирослих не зміг й із заздрості виповів їм непримиренну війну. В Єрмолая закралася підозра, що Кочерга хоче цим завоювати собі популярність серед вибраних і усунути його з посади магістра; однієї ночі ренегат Кочерга пропав, пішла чутка, що його втопили в Неві…
Тиха боротьба між таборами тривала недовго: одного дня викресалася іскра. Сталося таке, на що ніколи не сподівалися вибрані карлики: вранці вони не побачили на острові ні однієї подоби великого магістра Тома. Всі ідоли були повалені й лежали потрощені на землі.
Зчинився несусвітній писк у громаді вибраних.
— Вчинено акт вандалізму! — кричав Єрмолай, і щелепи в нього набрякли, мов у маленької горили. — Осквернені пам’ятки мистецтва та історії!
— У вас нема історії, — відказували вирослі й реготали: — Ви ж самі нас навчали, що перед вами на світі нічого не було.
— Був Том — найлюдяніший із людей! — запищав карлик Опричник, втираючи сльози. — Все, що нам нині залишилося, — це Том! Петро — тиран, Меншиков — злодій, і кожного після них ми самі спаплюжимо, тільки великий магістр був непогрішний і святий. Він нам замінив Бога, і ми без нього — ніхто!
— Ваш Том був першим бузувіром! — відповідали вирослі. — Хто скарав на смерть невинних карлиць? А скільки потім загинуло карликів за одне слово «пірует»! Ви про це мовчите?
— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважний Карлик. — Ви замахнулися на святая святих. Хто валить пам’ятники магістрові Тому, того хай покарає Бог!
— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитеся? — запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамалії.