А он там, між розваленими мурами Гончарівки, на плацу, що лисніє п’ятаком на сонці, стояв він, Єпіфаній, поруч з Носом і Меншиковим і німів, і непам’ятався, як гине новітній Армаґеддон, і умирав у безслав’ї, щоб потім народитися удруге — для каяття.
А ген, за блакитною смугою Сейму — прямий, мов витягнутий шнур, Глухівський шлях, і десь біля нього притулилося село, в якому вперше проявився на людях Єпіфаніїв гріх…
Моторошна тиша над мертвим містом, і блюзнірською насмішкою здається яблуневий цвіт на тлі чорного провалля апокаліптичної катастрофи, і дивом уціліла дерев’яна дзвіниця — дитяча карусель московської видумки — стоїть скраю Гончарівського майдану як пересторога перед можливостями людської жорстокості.
Зупинився Єпіфаній на розпутті — далі нікуди йти, тут край його світу, тут українське цвинтарище, на якому для нього виділене місце за огорожею.
Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що це, невже тут животіє хоча б одна душа? А потім третій раз — теленьк, — і знову тиша.
Кого скликає тут дзвін — людські душі? На сповідь, на молитву, на панахиду?
Обережно й боязко наближався Єпіфаній через пустир до Гончарівки, крізь пролом у валу вийшов на майдан і став на тому самому місці, де стояв тоді, і в одну мить червона лава затопила його мозок — то дзвіниця закрутилася шалено, і задригали дитячі ніжки… Він стояв по коліна вкопаний у землю, та надсадився і витягнув з тягучої трясовини одну і другу ногу, а тоді ще раз теленькнув дзвоник, і Єпіфаній побачив біля дзвіниці людський гурт.
Згадав, що за всю дорогу, як тільки переступив межу України на Чернігівщині, він ніде не зустрічав людей, хоча поля були засіяні й дими курилися з коминів; на лавках біля обійсть лежали буханці хліба й коновочки з молоком; подорожні пили і їли, клали копійки, та ніхто з хат не виходив, тільки часом діти визирали крадькома крізь вікна на вулицю і притьмом ховалися, коли прохожий зупинявся.
Єпіфаній ламав хліб, запивав молоком і йшов далі, пригноблений людською застрашеністю: кого вони бояться — драгунів, карликів, себе? Коли ж себе, то що потім сподіється з цим людом? Його просто не стане на землі, він самозникне, переміниться, перевтілиться, боячись свого власного імені…
А тут побачив — гурт мовчазних людей на всеукраїнському цвинтарі. Що вони роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підійти до них?
Єпіфаній наблизився: тут стояли зі складеними до молитви долонями чоловіки у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині дзвіниці тихо виголошував проповідь старий священик.
— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, що пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, що відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, що знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!
Слухати це було втішно і страшно: серед хору анатем уперше прозвучало в Україні слово похвали Гетьманові.
— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:
— Вічная пам’ять!
— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься єму всякеє прогрішеніє вольноє і невольноє!
— Господи помилуй! — дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.
— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш, душу від нас переставившагося раба своєго Іоанна в селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилуєт, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.
Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості: