— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…
— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розгніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу переляку й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом — Україна очунює від знепритомлення, Україна розпочала будувати свій Храм.
— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священикові у вічі, і той зрозумів, що чернець готовий на все.
— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Московією і Туреччиною. Наше козацтво, що стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися в Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш в Україні отця Єпіфанія, що перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь усі прогрішення — більшої послуги Україні годі нині зробити. Заскоро ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає із Салонік до синів України: «Це останній наш шанс!»
Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:
— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво в Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!
Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:
«А тепер поглянь довкола — усе це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?»
Відповів уголос Єпіфаній:
— Готовий!
Цієї миті почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, що прийшов відібрати в нього воскреслу душу.
Вовкулака стояв на узбіччі дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився зі звіра в полковника Носа.
— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?
— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника. — Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!
— Ха–ха! — зареготав Ніс. — Твій храм згорів, і всі ваші книги попелом розвіялися! Покійний благодійник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерській лаврі — з усіма рукописами і фоліантами! Я сам передавав царський наказ архімандритові Алілуєві, і він його ретельно виконав. Згорів твій храм!
— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаній і затулив долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Алілуя: «Для прохвоста нема поста»… О, цей святотатник міг таке зробити! Проте ще не йняв віри. — Але ж він християнин? — перепитав. — Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашої?
— Безбожник він, такий самий, як і я! А втім, у Московії церкву відділили від держави, ти цього ще не знав? Безбожний сенат, безбожний синод, то де ж візьмуться побожні священики?
— У що ж переміниться держава без Бога, коли й перед тим була страшною у своїй ненаситній жадобі? Що станеться з народами?
— А ось що! Коли немає Бога — все дозволено!
Вовкулака протяжно завив, і на обрії постало видіння.
Золотоверхий Михайлівський собор, що возвисився до неба над Подолом, обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові шнури, й ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Київ, чекаючи великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися з лементом і риданням до місця, де стояв Михайлівський собор, люди; диявольська рать реготала, злітали над головами аркани, ординці в’язали людей, зводили на Поділ і в гирлі Почайни, там, де хрестив Володимир Україну, брали полонених по одному і стріляли кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…