— Не було цього! — закричав Єпіфаній.
— Як не було, то буде! Нема гіршого звіра од людини, коли їй дають владу і відбирають Бога… Оце як зовсім віру у нас скасують, тоді ми сукупно з Опричниками, Калмиками і своїми Кавунами все зробимо: мільйонами трупів начинимо землю імперії — станеться нарешті те, що побачив у своїх видіннях Іван Богослов! Твій Батурин забавкою здаватиметься нащадкам Меншикова… І розкопають потім останки в кожному селі, в кожному місті, знайдуть замордованих — штирями в хребти, цвяхами — в очі, і забудуть люди назву «Армаґеддон», нові ймення — Куропати, Биківня, Дем’янів Лаз — стануть апокаліптичними, а по вас залишаться тільки хрести, і їх знесе з лиця землі новітня орда. Вас більше не буде: настане нова спільність людей, які не назовуть себе ні білорусами, ні українцями, а якось зовсім інакше, і настане врешті–решт спокій у світі. Люди житимуть у примусовій дружбі, слухняно працюватимуть, їсти будуть, що дадуть, а випорожнятися — усі сукупно в громадських вбиральнях. І зітхнете з полегшею ви самі, бо не треба вам буде більше боротись за якусь там Україну, за свої пісні, за кольори… Кінець! А нині я проголошую перший день смерті українському народу, і хай воно стане урочистим вовкулацьким святом!
— Брешеш, перевертню! — відказав Єпіфаній, і полковник Ніс під його поглядом заник, змалів і знов перемінився у звіра. — Брешеш. Нині перший день воскресіння мого народу. Нині у мертвому Батурині, споганеному і спаленому, ще вчора зацькований народ відправив панахиду по Мазепі і від цього прокинувся назавжди. Україна розпочала святкувати свою Пасху в неволі і з Пасхою виживе в ній, і підійметься до самостійного життя. А відступників, зрадників, донощиків, сексотів, катів проклене і виставить усьому світові на ганьбу. Ти не чекав на таку звістку, чи й не сподівався, що я давно вже вбив тебе в собі? То знай — я нині вбиваю тебе самого своїм Словом. Згинь, кровопивцю!
Вовкулака гарчав, поривався кинутися на Єпіфанія, та враз почала корчити його судома, він скреготав іклами, розпачливо стогнав, але правда Єпіфанієва діяла на нього, мов скоротічна отрута, він завив востаннє і здох. А в мертвих його очах відбився спокій чи то вдоволення, що скінчилося нарешті злочином струджене життя, і Мотрине прокляття жити вічно вовкулакою не сповнилося.
Розділ шістнадцятий
Бігли навперегони степом тополі. Байрачні задичі поховалися за обрієм і, притаївши в своїх нетрях вологу й прохолоду, визирали з–за нього то тут то там вершечками осокорів, що мліли на спекотному сонці і, зрештою, зникали за пругом. А тополі, немов апостоли, йшли і йшли по розпашілому крузі степу, беззвучно протинали дзвінку тишу й зупинялися біля могил.
Що тих могил на Україні! І хто їх висипав — скіфи, анти, русичі, роксоляни, козаки? Хто похований у них — оборонці краю чи завойовники–ординці? Славою чи ганьбою вкриті їхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю? Ніхто не знає, тільки тополям, що йдуть, мов посланці історії, на вивід, відомо все, та мовчать вони, співаючи над могилами свій тихий реквієм.
Усіх прихистила Україна — господарів і заброд, для всіх однаково легка або важка її земля — хто має право судити мертвих? Ніхто на світі не мав такого права — за всіх богів і боженят, за всіх царів і базилевсів, за всіх князів і гетьманів, бо Провидіння заслонило потойбіччя від людських мислів й заборонило торкатися таємниць, яких смертним збагнути не дано.
На сторожі мертвих стоїть сам Бог.
Так було і так уже не є. Безбожна власть прийшла на землю, гине невинний люд, ніхто полеглих не ховає, і розгризають вовки трупи.
Чи хоч одна могила виросла над Невою, над Ладогою, на Соловках, у Батурині, Лебедині чи Глухові? Нема! Заривають людей, немов собак, притоптують, зарівнюють над прахом землю, щоб ніхто з живих не знайшов сліду свого роду, для пам’яті свічки не поставив, щоб ті, яким ординці подарували життя або дозволили народитися, не знали, де й коли розпочався їхній час, щоб жоден не відав, хто він єсть сам… Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!