Єпіфаній біг до Високої Могили і вже зблизька бачив гробокопачів у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, — були вони такі самі, як ті, що підривали Михайлівський собор: чи тоді йому ввижалося, чи нині мариться?
Та ні, не мариться: глибокий рів перекроїв велетенський курган, а другий прокопують навхрест; навколо могили лежать розкидані зотлілі кості, валяється бите череп’я із старовинних амфор, наконечники стріл, кам’яні сокири і серпи, а вони, гробарі, не розгинаючись, працюють у поті чола, вгризаються лопатами все вглиб і вглиб і лаються, і шельмують усіх матерів на світі й самого Бога — що золота нема.
— Люди, схаменіться, якщо ви не дияволи, а люди! — залементував Єпіфаній. — Ви вже й покійникам не даєте спокою, як же не боїтеся, то пам’ять наша, невже вам, ненаситним, заважають навіть мертві?!
Та ніхто на Єпіфанія не звертав уваги, ніхто й не чув його крику, а він стояв серед степу і вивергав прокльони, мов старозавітний пророк.
Аж урешті маленький чоловічок, що стояв на вершечку могили і водно показував рукою в глиб прокопаного рову, запримітив Єпіфанія і, пильно приглянувшись до нього з–під дашка долоні, враз почав швидко спускатися вниз.
— Ти звідки тут узявся? — запищав маленький чоловічок, і Єпіфаній з подивом упізнав у ньому колишнього магістра карлицької колонії Єрмолая.
— Прокляття, чом я тебе тоді не вбив?! — заволав Єпіфаній і звів руки, волаючи до неба про помсту.
— Усіх не вб’єш, усіх не вб’єш, нас — що трави та листя! — засюрчав, мов цикада, Єрмолай. — А втім, такої нагальної потреби в карликах, як то було колись, уже нема — народ достатньо сам скоцюрубився, скоро вся Малоросія сповниться малими людьми, в яких усе буде куце: зріст, совість, пам’ять, свідомість, — і настане нарешті в імперії благодать… Хоча ви, як говорив проклятий нині народом Меншиков, маєте здатність відроджуватися, мов двадцятиголова гідра. Як тільки зачуєте хоча б мізерну полегшу, як тільки правитель добре засне або уп’ється, а що вже казати, коли упокоїться, — так ви одразу голови підіймаєте. З вами треба тримати вухо пильно: забудь про вас хоча б на мить, так у ваші очі тут же входять хрести, могили, і ви згадуєте своїх предків, висвячуєте їх у мученики, що полягли за волю України, і садите в їхніх головах червону калину. А небо, яке є не що інше, ніж повітря, перестає бути для вас небом, а достигла пшениця, що в шлунках перетворюється на лайно, вже більше не здається звичайною соломою із зерном, ви втямлюєте раптом, що небо — блакитне, а пшениця — жовта, знаходите між цими кольорами гармонію, притьмом купуєте в крамницях шовк і шиєте синьо–жовті прапори! А малорос із синьо–жовтим прапором — це вже не малорос, а українець, який тут же заспівує пісню про козацькі могили й колишні подвиги, про похилену червону калину, про славну неньку–Україну, яка чомусь зажурилася, і стає для імперії особливо небезпечним.
— Як ти тут опинився, недоростку? — перебив карлика Єпіфаній і потряс Єрмолая за лацкан сурдута з навішаними на ньому значками, що, певно, замінювали карликам ордени. — Що ви тут чините?
— Ти зі мною не жартуй, — застеріг карлик. — Я був і є надалі особою державною: чи то магістр в карлицькій колонії, чи машталір його сіятельства, а нині я голова археологічної комісії при кабінеті київського намісника графа Голіцина… Отже, слухай, якщо тобі цікаво. Я вже сказав: хохли достатньо змаліли і поки що нічим імперії не загрожують. Та щоб вони ніколи не виростали, бо таку здатність мають, я ж сам бачив, як вигуділи малоросійські карлиці, коли переставився Петро Великий… То щоб вони не підіймалися, ми водно їх переконуємо, що небо — то ніяка не духовна висота, де витає Господь, а звичайне повітря, що не має кольору, — ми ж матеріалісти, атеїсти, соціалісти, комуністи — усе, що хочеш, тільки не ідеалісти… О, я не одного навчився у графа Голіцина!.. Переконуємо їх, що колір пшениці не жовтий, а зелений — потім він стає чорний, бо поки змалілі люди його зберуть, то й стебло кришиться… Що могили — це купини, нарости, болячки на здоровому тілі степу, які заважають ходити і їздити, до того ж марно займають площу — кажуть наші вчені, що на місці могил рясно родять огірки… А за моєю порадою граф Голіцин наказав вирубати по всій Малоросії калину, щоб не спонукала поетів створювати неугодні імперії співанки. Шкода, правда, бо калинівка сильно запаморочує голову і на похмілля не дає відрижки, а сік з калини помагає проти кашлю — але хто з цим рахується, коли йдеться про спокій у державі?
— У колонії, пам’ятаю, ти займався здебільшого видобутком піску на душу населення, — зауважив Єпіфаній. — А в Україні маєш ширше поле діяльності.