— Усе можливе в нашій державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав один англійський політик: московська імперія — це світ політичних непевностей і матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде. Бо ж не знає наша імперія права і через те багатою ніколи стати не може, всі її ресурси поїдають опричники, що тримають народи у безправ’ї і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з якою ще рахується Європа. Бо хто ми без неї, хто з нами захоче розмовляти, коли московська імперія раптом розвалиться і підіймуть голови вигартувані у неволі народи!.. Та коли я, незнайомцю, нагрішив аж так тяжко, як ти кажеш, то обіцяю перед Богом: ось цією сокирою збудую в Березовому церкву і відмолю в ній гріхи…
— Не зробиш цього! — потряс кулаком козак. — Бо грім розколе святиню, збудовану твоїми руками! Нема тобі прощення за Батурин.
— Хто ж ти єси, мій вороже, що так тяжко проклинаєш мене на останній моїй дорозі? — знову пильно приглянувся Меншиков до козака, намагаючись його впізнати.
— Я одна з твоїх незліченних жертв. Ти довго тримав мене в Петропавлівській фортеці, чекаючи від моєї дружини викупу. Не дав їй шведський король заправлених тобою сто тисяч талярів. Тому я йду на вічне заслання до Якутська, як ти — до Березового… Та, видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов гадюка на шляху.
— Войнаровський! — вигукнув вражено Меншиков.
…Тим часом у нутрі Високої Могили щось затріщало, загуркотіло, закричали гробокопачі — і раптом усе стихло.
Занімілий від страху Єрмолай схопився, беззвучно ворушив губами, показуючи Єпіфанієві на отвір у могилі, жестами спонукаючи його заглянути досередини. Та не зрушився з місця чернець і радість не зблисла на його обличчі. Що з того, що він потопив карликів, що з того, що провалилися в преісподню гробокопачі? Мав рацію Сивий Козак: гинуть зрідка наслідки, а першопричина жива.
Єрмолай якусь мить стояв, махав руками, та голосу з горла видобути не міг, а коли збагнув, що трапилося, закричав: «Горе мені, що скаже граф Голіцин?!» Він круто повернувся і побіг щодуху степом навмання; віддаляючись, щораз то дужче малів і врешті зник у тирсі.
Єпіфаній підвівся, щоб далі продовжувати свій покутний шлях, та, на великий подив, побачив за дугою могили осідланого вороного коня, біля якого сидів, заклавши по–турецьки ноги, Сивий Козак. Він вийняв люльку з рота й запитав:
— Що то так загуркотіло в могилі?
— Москалі провалилися в пекло.
— Усі? — зблиснули білі зуби в Сивого Козака, а очі яріли люттю і гідністю.
— Не треба так про всіх, — відказав Єпіфаній. — Не кожен москаль винен, що наших людей закріпачують і могили гинуть… А ти втік від них — як це тобі вдалося?
— Так має бути: я ж козак Мамай. Хіба ти й досі не впізнав мене?
— Аж тепер, дай тобі, Боже, здоров’я! А чи всі вже Мамаї зійшли з картин?
— Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією.
— Слухай, Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаній. — Мені звелено йти до Кам’янської Січі, щоб спинити козаків, які з великої туги за рідною землею хочуть повернутися в московський зашморг. Не встигну я — піший і кволий. А ти сідлай сивого мамаївського коня, скачи до них і скажи їм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого серця волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їх знову нищитимуть вогнем і мечем, — хай чекають на гетьманський поклик до всеєвропейського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертайся в Україну із запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусимо кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…
Розділ вісімнадцятий
Дніпро!
Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш собі життєдайні сили й жадобу творення.
Якщо маєш у душі те слово…
Не в образі водного шляху для воїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства, сили і здоров’я.