Я вічний тут. Я існую в категорії Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, що могла б перемістити мене і мій вічний народ у категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.
Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця не має, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглися обидві половини великого простору України, вчепилися за його береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятися і триматися цупко — назавжди в будуччині.
Так було, так є і так буде.
Позаду Подільського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно рушає в мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви й монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Прости–бог, улюблений учитель і приятель, що вмів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві цієї миті його наука!
Тільки про це подумав, як із брами Академії вийшов авдитор класу метафізики, порозглядався, уздрів Єпіфанія, підійшов і мовив, поклонившись:
— Вас запрошує на лекцію його первосвященство Антоній. Ідіть за мною.
У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут сиділи спудеї й слухали, але він бачив перед собою тільки вчителя, що виголошував проповідь про шлях Божої істини.
— Преблагий Господи, — звучав у аудиторії знайомий голос професора Простибога, — пошли нам благодать духа твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.
Єпіфаній, спудеєм ставши, уважно ловив його слова, щоб міг на кожен постулат вийти зі своїм власним судженням.
— Усі духовні устремління мають теологічний характер, — продовжував після молитви професор. — Тому перед тим як рушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід примиритися з ближнім, якого ти скривдив.
«Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, — відказав мовчки Єпіфаній. — Не знаю, чи прощено мені».
— Вибір життєвої дороги — це духовне устремління людини, що за своє страждання просить у Бога винагороди або заслуженої покари. Бог зважує на точній вазі твої гріхи й заслуги, і не жадай, щоб шалька винагороди переважила, не вимагай більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.
«Візьму не ремствуючи те, що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою».
— Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати твій народ. Зрозумій істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїв і плину народного життя. Проте через надмірний волевияв або хвилеву байдужість здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути його від цивілізації до кочового рівня.
«Я прагну збагнути духовні потреби мого народу і через те не знаю ні сну, ні спочинку».
— Не загордися, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великий народ може народити велику людину.
«Мій народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?»
— Але ніколи і в помисли не допускай, що твій народ малий, бо тоді й сам зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами, віддали себе їм в науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли втрачає духовність, пориває з вічними цінностями й кидається в погоню за тимчасовою користю. Бережи народ від духовного занепаду.
«Я бачив, як мій народ продавав зброю, пропивав церковні чаші й підносив завойовникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?»