Єпіфаній сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю. Втім, почувся стогін — оглянулися обоє. Неподалік, над самим Сеймом, конав козак, вбитий на палю. Сивий чуб упав на його обличчя, мов хвіст полковницького бунчука, він вистогнував:
— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесний отче… А коли так, то запиши до своєї євангелії мої муки і будь моїм апостолом первозванним…
Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив його; потім обоє перехрестилися, помолилися за упокій козацької душі й рушили вниз берегом Сейму, щоб іти від села до села, від міста до міста й мовчки заглядати в людські обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.
Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй!..
Львів — Київ — Батурин,
1989–1991