Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара–аґи. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і замість крику прошелестів шепіт:
— Зрада… Зрада! Туґру, туґру віддавай! — простягнув руку до великого візира.
Здригнувся Аззем–паша. Він щоразу, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все–таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.
Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.
— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч… Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем, як ти. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.
Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, що зараз його розтопче. Султан забув цієї миті, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар–аґа, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.
Туґра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам’ять для прийдешніх султанів.
— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.
До селямлика вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері…
Цієї хвилини несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. Її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.
Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар–аґа, і анатолійський бейлербей Муса–паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?
Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.
— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — Її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара–аґу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса–паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить Аллаха за високе довір’я султана, що велить йому взяти туґру.
Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці… Він повернувся до султана і заволав:
— Великий падишаху, вона…
Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса–паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалася нижня щелепа, він сам нагнувся за туґрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджала, замахнувся ним на яничара–аґу.
— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк–сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха…
Розділ тринадцятий
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаґ — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою до рідних країв. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться сам як палець.
А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров’ю стечена. Гай, гай… І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?
Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.