У Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаґ, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по–дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить блакитними очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.
Підозрювала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалася, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з’їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно–спокійною.
Сказала якось Марія дочці:
— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?
— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще більше дивувалася мати: що могло статися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої здогадки, сказала дочці потаємно:
— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди в Україну.
— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.
— Мухаммед–Ґірей… Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.
— Ханом мав бути Іслам–Ґірей… — відповіла в задумі Мальва, і дивом пойняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?
— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?
— Та я… я від татарок чула… — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.
— Нам однаково, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив… До рідного краю підемо…
Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі–буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак–батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама–дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те…
— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?
Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини… Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?
«Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея», — товклась заодно думка в дівочій пам’яті, муляла душу і не в’яла, не кришилася серед одноманітних днів і роботи. Гарячі очі ханича, його буйна велична постать щораз зриміше поставали перед нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцний потиск його долоні. Де ж подівся лицар, що назвав її своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. «Що це мама знову з тією грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їхати!»
Аж третього літа Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася від корів з бурдюком, повним молока.
— Мальво!
Він скочив із коня і несміливо підійшов до дівчини. Мальва, збентежена — чей не запрошувати гратися «в ашики» прийшов Ахмет, він дорослий, і вона вже не дитина, — соромливо заслонила хустиною півобличчя і дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним богатирською тінню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Той тримав у руці меча, а цей — карбача, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав із плечей сірий чекмень, з Ісламових очей била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві стало жаль Ахмета: адже він врятував її ще маленькою від смерті, він подарував їй стільки радості отим незабутнім «укум–букум–джарим–барим». І все ж — не такий він, не такий, не такий…
— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти найкраща троянда серед усіх троянд на світі, ти найкраща квітка на чаїрах Чатирдаґу, ти світло очей моїх… Я люблю тебе. Не закривай переді мною свого обличчя, не відвертайся від мене, я люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам Аллах…
Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і насилу стримував себе.
Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.
— Поглянь! — парубок вийняв із кишені чекменю жмут волосся, що його тоді так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я приворожу тебе! Поглянь іще! — Він вийняв із–за пазухи жовту пласку кістку, списану дрібною в’яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу найученіший ворожбит із Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!