Тиміш передав ханові гетьманського листа, та знову Іслам–Ґірей відмовчався. Повільно й нудно минали дні в непевності й тривозі.
Аж у травні, коли гетьманич уже й не чекав на ханський прийом, на Ермене–маале верхи прискакав ханський стражник. Біляве слов’янське обличчя так не пасувало до татарського військового одягу, що Тиміш у першу мить подумав: «Хтось із Низу, переодягнений. Що за вісті?»
— Хан на тебе чекає у дворі свого палацу! — проказав сеймен і повернув коня.
Готовий до найгіршої несподіванки, пройшов Тиміш крізь одчинені ворота на ханське подвір’я і мало не закричав від нестримної зловтіхи. Хан, одягнений у шубу і білий тюрбан, гордо сидів на сивому аргамаку, а напроти нього під ескортом ногайських воїнів стояли два шляхтичі. Один, добре знайомий Тимошеві, — довговолосий, сивий, у нагрудному панцирі, віяльцями розсипалися вуса; другий у круглій бобровій шапці з перами і в червоному пошарпаному жупані.
— Йогомость пан краківський, великий коронний гетьман Потоцький і чернігівський воєвода польний коронний гетьман Калиновський, — пролунав голос ногайського мурзи Салтана, що привів із України знатних ясирних, — віднині раби великого хана Кримського улусу Іслам–Ґірея!
Поникла голова Потоцького, а Калиновський ніби й не почув зневажливих слів, він з ледь помітною посмішкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя хана, немов хотів прочитати на ньому вдачу і характер свого ворога. Очі їхні зустрілися, хан затримав на польному гетьманові холодний погляд і промовив до Потоцького:
— Бачить Аллах, не хотів я цієї війни. Але за диявольською намовою, забувши наше колишнє побратимство, ви відсилали з порожніми руками наших послів, яких я присилав за звичайними упоминками. Після цього козаки попросили в нас допомоги, а тепер кличуть іти війною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками?
Потоцький глянув спідлоба на хана і з пихою відказав:
— Річ Посполита не мириться з підданими, вона їх карає!
Глузлива усмішка розірвала ханові стулені уста.
— Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали піддані владців.
Калиновський випередив пустодзвонну відповідь коронного гетьмана, він хотів ділової розмови з ханом.
— Річ Посполита не знає, чого вони хочуть, — сказав.
— Ви мусите їх визнати як державу по Білу Церкву, а нам данину за чотири роки по сто тисяч злотих щорічно і наперед не ухилятися від плати.
— Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, — відповів польний гетьман. — І ми згодні провадити торги, але з тобою — не з Хмельницьким. Проте таких умов Річ Посполита не прийме.
— Тоді самі дивіться… Ми з Іхмеліскі заприсяглися на вічне побратимство. А в спілці з ним не боїмося не тільки короля, а й турецького султана. За вас же, вельможні панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!
— Висока ціна, хане, — процідив крізь зуби Калиновський. — Видно, ти спритний купець, знаєш, за що як платиться.
Червінь проступила на смаглявому обличчі Іслам–Ґірея, він підвів руку з нагайкою, та спинився.
— До Чуфут–кале їх! — коротко наказав і повернув голову до Тимоша: — Твій батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш вільний і повернешся в Україну. Скажи гетьманові, що я небавом прибуду до нього своєю власною персоною з незліченним військом!
Хан шарпнув за поводи, кінь, відчувши владну руку господаря, здибився, піднісся над головами гетьманів. Кинувся назад Потоцький, тільки Калиновський стояв камінно, продовжуючи змагатися з ханом.
Ще мить — і баский аргамак упаде на вождів польського війська, і в хвилинному пориві уявив собі Іслам–Ґірей, як покриває він своєю могутністю Річ Посполиту, як скаче верхи на коні по Керчі, Кафі, Ахтіарі, витолочуючи яничарські гарнізони, басує кінь, б’є передніми копитами по Синопу і Трабзону і, спираючись крупом у дніпровське понизов’я, жене в три вирви османів із кримської землі…
А впертий Калиновський стоїть незворушно під кінською тушею, і опускається ханський кінь поруч із польним гетьманом.