Примружив очі і спитав різко:
— А коли не дістанеш ляхів, чим платитимеш?
— Нема такої сили тепер на світі, щоб могла встояти перед нашою, хане, — відповів Хмельницький і цієї миті перехопив гарячий погляд білявого ханського воїна. Пломінь палахкотів у його очах, захоплення малювалося на обличчі, воїн весь подався вперед, ніби зважувався перейти віддаль між ханським почтом і гетьманським. Хмельницький скупо осміхнувся з–під вусів, і сеймен спаленів.
Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджалій нахилився до гетьмана.
— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубійка. Я пам’ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.
— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом панам не служать.
Ішов небачений похід через Бердичів двома берегами Случі на Старокостянтинів. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п’ятнадцять полків ішли з Хмельницьким, позаду Матвій Гладкий, а на флангах татари. Стугоніла земля, і затьмилося сонце, і комета всі десять ночей на небі являлася. Утікала шляхта до Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.
Билися день, бились другий… Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга?
…Зловісно тиха серпнева ніч, незвично тиха після денної раті. Ледь чутно плещеться Стрипа до намулистих берегів, при місяці чорніє бовдурами спалена Млинівка, і гуготить недалеко приречений Зборів, і костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасіння.
За кілька верст на схід конає Збаразька фортеця після місячної облоги, а в Зборові, оточеному козаками, не спить завтрашній бранець король Ян Казимир. Зі смолоскипом у руці ходить він поміж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: «Панове, наберіться мужності, не губіть ойчизни… Король з вами…»
Тихо в ханському наметі. Оподалік куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб і відсипляються після битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так їм обіцяно нині.
У ханському наметі миготить світло, Іслам–Ґірей не спить.
Сеймен Селім вартує.
Пахне столоченою пшеницею — то дивний запах, якого не можна до ніякого іншого прирівняти, і чує він його вже другий місяць, йдучи українською землею вслід за Хмельницьким. Вдалині за Стрипою вирізьбилися на небосхилі контури дрімучої діброви, вона густо шумить і стугонить — той шум теж зовсім інший, ніж у лісі над Качею. Солодкаво пахнуть шуварі в заплавах річки, тужно квилить очеретянка, а з оболоні несе пахом полину, нехворощі і ромену. І земля під ногами м’яка, як постіль.
«Невже я звідси?»
Хан не спить. Що думає Іслам–Ґірей? Нині він уже не може сердитися на Хмельницького, як там, під Збаражем. Сьогодні гетьман не звонпив собою — переміг. Польське військо майже розбите, і завтра до світу король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рік тому стояли польські гетьмани у дворі бахчисарайського палацу.
Тоді Селім повернеться додому. І не почує більше задушного паху українського збіжжя, і тужного стугоніння дібров, і земля жорстка, в колючках і дерезі, постелиться під ноги.
Тож не побачить уже ніколи українського богатиря, в якого вірлиний погляд і демонська сила слова, що від нього тисячі лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жесті булавою — здається, виріс він своїм кремезним тілом над усією величезною землею і бачить її всю з краю в край, і впевнено веде свій народ до цілі, яку зрить тільки він один.
І щось невловно близьке є в цих людях, що сліпо йдуть за ним. Їхня відвага і байдужість до смерті дивує, тіло їхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них ніколи ні стогону, ні зойку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях, що іноді в перебоях та й поллються рівні, мов степ, завивисті, як у байраках потоки, і м’які, ніби молода трава.
«Невже я звідси?»
Хан не спить. Він цілий час понурий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь від бою?