Димове повітря тремтить над вигорілим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня і не так пражить. З низьких мазанок вибігають голомозі татарчуки, збігаються до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються вражені, зчудовані. Над бухтою під кручею стоїть на камені шпичкувата дівчинка: вітер розгонить її довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубі озерця, що розкидалися по морській гладіні, і не чує гамору хлопчаків. Сріблястий пруг потягнувся за байдаком — ось він зникає за горизонтом, далеко, в порту, стоять величні галери, схожі на казкових гігантських лебедів, тихо дихає море, ледь торкаючись хвилею підніжжя каменя.
Хлопці знають усіх мешканців передмістя — від найстарішого до малого, всіх турецьких дервішів з такіє, навіть поважних ходж із Слободи, але звідки взялась ця дівчинка з чорним волоссям і з брунатним чарівним личком?
— Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їхніх голів. Чи не бачить?
— Хто ти така?
— Я — Мальва, — відповідає спокійно дівчинка, замріяні очі опускаються на поголені голови татарчуків і виливають синяву, ніби вони зачерпнули її тільки що з моря і щедро морю віддають.
Бешкетники торопіють, вони не знають, що сказати, — такої дівчини ніхто ніколи ще не бачив на цьому передмісті. Та хто ж вона?
— Ти звідки? — знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
Дівчинка розвела руками, зірвала білу квітку клема-тису, що звис гадючкою по скелі, і кинула їм униз.
— Не знаю! — гукнула, пострибала кізкою по приступках скелі і за мить опинилася на верху, а потім зникла, наче й не було її тут ніколи.
— Гурія .. — прошепотіли хлопці в побожному страху.
Марія чекала на дочку перед брамою такіє, нетерпляче виглядаючи. Вона тільки-но зварила вечерю для монахів, зараз оголосять передвечірній намаз, і знову Мурах-баба гніватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав її дервіш, наче павук комаху, і вирватись уже несила.
У той вечір, коли вони обидві, побиті, злякані й голодні, повернулися в монастир, Мурах-баба повів їх у передсіння кухні й викинув їм дервішські недоїдки. Марія не торкнулася до їжі, дитина ж вилизувала миски, як собача, і забила Марія в розпуці головою об кам'яну долівку.
Мурах-баба вийшов у сіни, підвів їй босою ногою голову.
— Якщо аллах захоче що-небудь дати, — сказав, — то він не питає, чий ти син чи дочка. Але тільки шукачі знаходять щедрого бога. Тож слухай мене, Маріям. Тобі пощастило, що сьогодні зустріла мене, божого чоловіка, слугу блискучої Порти. Інакше здохла б між цими шолудивими татарами, які є пилюкою ніг османів. Я дам тобі науку і хліб, твоїй дочці знайду колись багатого жениха, і ти будеш купатися в розкошах, які ніколи й не могли приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покірною й сповняти заповіт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину молитися богу. Молитимешся в такіє, працювати на кухні, а спати зі мною.
Марія схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала миску і просила ще.
Мурах-баба випередив Марію.
— У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз говори. Якщо тобі не до вподоби моя добрість, то я тебе відпущу нині, але дервіші нашого такіє, які панують над душами татар Кафи, не дозволять тобі навіть жебрати в місті. А у степу голод. До осінніх дощів ти й води не нап'єшся, хіба що з солончаків. Тепер ти вислухала мене два рази, я жду однієї відповіді.
Марія вже місяць живе в Мураха-баби на подвір'ї монастиря. Дві треті Магометового заповіту сповнювала: варила монахам їсти і вчилася божого закону Від третьої повинності викручується. Сказала, що зможе лягти із святим отцем аж тоді, коли відчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба бачить її хитрощі і стає щораз настирливішим, жах морозить Марію на саму згадку про те, та не знає, що має подіяти далі.
А Мальва розцвіла. Там, у хазяїна-татарина, рідко виходила з-за килимного верстата, ниділа, жовкла, а тут їй привілля. Ніхто не примушує працювати — гуляй по горах і над морем, тільки на молитву приходь і на вечірню науку.
Вдивлялася в бік моря, неспокій уже судомив груди, та ось мелькнула малинова спідничка, збігла на вулицю дівчинка з жовтими квітами в руці.
— Що це за квіти, мамо?
— Мальви, дитино.
— Мальви? Ха-ха! Таж то я — Мальва.
— І ти...
В цю мить закричали муедзини на мінаретах міських мечетей, оглянулася Марія — у дворі вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схід. Простелила намазлик, і вклякнули обидві тут же, на вулиці. Мальва молилася, вона вже напам'ять знала сури корана, Марія дивилася на скопичені бурдеї по той бік вулиці. Хліви поприлипали до хат, розвалені кам'яні тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квітами — ні, ні, хоч тисячу разів топчи хрест, ніколи до цієї чужини не звикнеш.