— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по хвилині.
— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, — відказав Іслам, і звелись острішкуваті брови у великого візира: Аззем-паша не чекав від нього таких відточено зухвалих слів.
— Ну, йди, — промовив тихо султан і додав, як щось не потрібне, другорядне: — А служи мені правдою.
Іслам-Гірей поклонився, підійшов до Ібрагіма, поцілував полу його кафтана і повернувся до виходу.
Слуги наділи на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.
Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:
— Великий візирю, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.
Аззем-паша витримав гострий погляд Іслам-Гірея і вперше за нинішній день вимовив:
— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.
І знову зустрілись віч-на-віч володар і мудрець.
— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?
Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З-перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам-Гірея, який явно обдурював Ібрагіма і повернувся у свій Крим не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?
— Ця біда візирю, почалася з фальшивого твердження, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося во ім'я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і розплата над турками неминуча. Хіба ти не був свідком того, як з'єдналися у спільній боротьбі проти нас руські й українці під Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять...
— Невже немає ніякого виходу?
— Турки почали своє існування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не поклав міцних основ свого власного господарства, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися за рахунок інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню. підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.
— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?
— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з'єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він потрібний для нової форми, для нової мети.
Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззем-паші.
— Хто дозволив тобі заходити у мій палац? — запитав грізно.
— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з'явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.
Аззем-паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу-ага, а озброєний охоронець султанських дверей.
— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем-паша.
— Мені велено прийти з тобою, великий візирю.
— Почекай мене біля входу.
Омар підвівся.
— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.
— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства і вважає усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.
Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.