— Ти? Мати Мальви-ханим? — здивувався стражник, і тепер підвела на нього очі Марія. Довго дивилася на воїна і вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це біляве обличчя, колись воно майнуло повз неї і дивно стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тоді, коли покійний хан Бегадир вирушав на Азов, а вони обидві з Мальвою вперше мандрували в гори, тікаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що береже матір божу на скелі Успенського собору. Тоді Марія не бачила його очей, а тепер вони дивилися на неї холодно і неприступно, але такі знайомі, такі знайомі. Боже, це ж Мальвині очі!
Вражена неймовірною здогадкою, підступила Марія, простягнула руки, і зів'яли вони.
— Ти — мати ханим Мальви? — спитав ще раз сеймен Селім, уже м'якше, та все ж з недовір'ям.
— Так, так... — шепотіла. — А ти, хто ти? — запитувала і слабла. — Хто ти?
— Не годиться воїнові на службі з жінкою розмовляти, — суворо відповів Селім, але не зачиняв воріт, стояв скований безумним поглядом цієї незнайомої жінки. — Добре, — сказав по хвилині, — я доповім кизляру-азі, що до ханим прийшла її мати.
— Хто ти? — не чуючи його слів, допитувалася Марія. — Ради життя твоєї матері, скажи, хто ти?
— Я не маю матері. В мене не було її... — відповів, і сум промайнув по суворому обличчю воїна, промайнув тінню хмаринки і щез.
— Хто ж народив тебе на світ? Чей же мусив хтось тебе на світ народити! — скрикнула Марія, і відступив за ворота збентежений Селім. — Ні, ні! Не зачиняй, благаю! — впала на коліна Марія. — Скажи мені тільки одне: звідки ти прийшов сюди?
Селім підвів її з землі, мовив лагідно:
— Ти хвора розумом, жінко, і йди собі. Не змушуй мене кликати євнухів, щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дітей своїх шукаєш, їх тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селім, а моя харт-ана — стара циганка Еміне з Салачика. Тут немає твоїх дітей.
— Але ж ти не циган, ти білий! — вчепилася Марія за кільця зачиненої брами.
Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовільно приспішувала крок, підбігала, минала грецькі та вірменські крамнички, не чула вигуків крамарів, наштовхувалась на жінок, що квапились на базар до Салачика, і зупинили її циганські ліп'янки, шатра і чорні отвори печер у скелі.
— Скажіть, де живе стара Еміне? — чіплялась до людей. — Де Еміне живе?
Показали їй на крайню печеру.
Поморщена, з розпатланим сивим волоссям відьма вийшла з печери і наставила кістляві пальці, ніби хотіла ними вчепитися в обличчя непроханої гості.
— Чого шукаєш тут? — просичала.
— Ти, Еміне? — спитала Марія, і в пам'яті спливли циганські табори на околиці села; зойкнув у грудях старий, забутий уже біль, від якого божеволіла Марія, коли пропав із саду маленький Семенко.
— Я не ворожу більше, — забулькало в горлі старої. — Іди, — показала рукою на вхід до печери. — Там донька моя...
— Ні, ні, я не по ворожбу прийшла... Але в мене є гроші, і я заплачу тобі... Скажи, звідки в тебе взявся той парубок Селім, що в хана служить?
Збентежено забігали очі в старої і зупинились. Проштрикнула вона недовірливим поглядом Марію і повернулася не відповівши.
Марія схопила циганку за руку.
— Я золото маю, Еміне! Скажи, ти з України привезла його?
— Ми люди кочові і всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звідки той хлопець, якого хан купив у мене. Марія відв'язала від шиї мішечок.
— Тут багато золота. Я дам тобі все, якщо скажеш, відьмо, де і коли украла ту дитину, що була біла, як шум на молоці, а очі мала сині, мов незабудки...
— Іди, жінко, — прошамкала Еміне, співчутливо позирнувши на Марію. — Не шукай втраченого. Він усе одно вже не твій, навіть якщо ти його породила...
Поплентала Марія. Гуділо в голові, давило лещатами скроні. Пішла назад до палацу.
Відчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбороді євнухи, а посередині — теж на коні — дружина хана в парчевій чадрі. Впізнала Марія, та не поворухнулася з місця, не підвелась. Це не її дочка, не Мальва — зовсім чужа жінка зі знайомим обличчям, що просвічувалось крізь серпанкову вуаль. Усе тут не справжнє: і те, що, можливо, її син охороняє хана, і те, що Мальва стала ханською дружиною, і те, що Марія Самійлиха сидить, мов жебрачка, біля воріт палацу... «Бо хіба може бути це все правдою? Ні, це не ми. Ядучий плющ обсотав наші тіла і душі, взявши собі нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас більше немає... Горбатий верблюд, що он стоїть на майдані біля купецького каравану, благородніший за нас. Він ще може плюнути в обличчя господареві смердючою слиною, він гордо держить голову, бо залишився-таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зі страху...»