завжди любив джерельну воду і вважав, що так воно й повинно бути. Але ніщо не
дароване нам назавше, одного чудового дня все може зникнути. Усвідомивши це
лише тепер і знов побачивши воду, я почуваюсь так, ніби я був невиліковно
хворий і раптом почав одужувати.
Я обрав собі цю кімнату за спальню тому, що її висока вікно виходить на схід -
на Рюнн й чудовий замок родини Рузі, що нині лежить у руїнах по той бік долини.
Саме в це вікно наступного дня заглядає сонце й будить мене. Я не вірю своїм
очам. Усе сталося так, як передбачав Пейссу. Я встаю, щосили торсаю, плече
Тома, й ми разом милуємося ранковим сонцем, якого не бачили, вже кілька
місяців.
Я пригадую, одну нічну прогулянку за двадцять п’ять кілометрів, яку здійснили ми з друзями з “Гуртка” на велосипедах за якихось
півтори години, бажаюча дістатися на найвищу точку в департаменті (512 мерів) і
зустріти там схід сонця. Такі мандрівки в п’ятнадцять років робляться з великим захопленням, яке з роками згасає. А шкода.
Ми мусили б приділяти більше уваги своєму життю. Воно не таке довге.
- Ходімо, - звертаюсь я до Тома. - Зараз осідлаємо коней і помилуємося сонцем з
Пужади.
І ми поїхали, не вмиваючись і не снідаючи. Пужада - найвищий пагорок у нашій
місцевості, що височіє над Мальжаком. Я беру Силача, Бурку, як завжди, даю
Тома, бо із Силачем треба бути обережним, а Бурка спокійна.
Ця вранішня прогулянка з Тома на Пужаду запам’яталася мені, хоч на Пужаді нічого особливого й не сталося (там було тільки
сонце й ми), нічого важливого не було сказано - ми й рота не розтулили. І
навіть те, що ми побачили з Пужади, не відзначалося красою: звичайна спалена
місцевість, зруйновані ферми, почорнілі поля, скелети дерев. Але все ж таки над
усім цим сяяло сонце!
Коли ми виїхали на пагорок, сонячний диск уже підбився над обрієм, змінюючи
своє забарвлення з червоного на рожеве, з рожевого на блідо-рожеве. Хоч сонечко
вже добре пригріває, на нього ще можна дивитися, не мружачи очі. Земля,
напившись досхочу води, повсюди парує. Наші коні стоять поряд головами на схід,
ми мовчки чекаємо, коли зникне навколо сонця золотий ореол. Коли це сталося - а
сталося раптово, - кобила й жеребець нашорошили вуха. Бурка навіть боязко
негучно ірже й обертає голову до Силача. Той пощипує їй писок, мовби заспокоює
її. Голова Бурки обернена до мене, й я помічаю, що вона часто кліпає очима.
Тома наставив дашком руку на очі. Я роблю так само. Світло таке сліпуче, що ми
ледве витримуємо його. Розуміємо: воно ріже нам очі тому, що ми прожили два
місяці в напівтемряві, наче в льоху. Нараз діється щось незрозуміле. Груди в
мене розширюються. Я ледь вдихаю повітря. У мене складається враження, що очі
мої розплющуються так широко, як ніколи раніше вони не розплющувалися, й що
разом з ними я сам увесь розкриваюся. Водночас, купаючись у цім промінні, я
почуваюся надзвичайно вільно й легко. Я розвертаю Силача, щоб сонце пригріло
мені спину й потилицю. А щоб сонце рівномірно зігрівало мене зо всіх боків, я
починаю повільним кроком кружляти на вершечку пагорка, й за мною одразу ж
вирушає Бурка, не чекаючи команди Тома. Я дивлюся на землю під ногами. Масна,
змочена дощем, вона більше не схожа на порох. Вона набрала природного вигляду.
Я шукаю навіть свіжу порость і дивлюся на не дуже обгорілі дерева, ніби справді
сподіваюся побачити на них бруньки.
З цієї нагоди ми вирішуємо принести в жертву бичка Принца. В Мальвілі є вже
Геркулес-бик із “Ставка”. Ла-рокці також мають одного бугая. Нема ніякого сенсу
тримати Принца, й оскільки ми збираємося віддати Смуглянку ла-рокцям, а Маркіза
годує двох телят, то Принцесине молоко нам дуже знадобиться.
Принц мав уже понад два місяці, і коли Жаке розібрав його тушу, ми вирішили
половину віддати ларокцям і попросити в них за це цукру й мила. Ми взяли у
подарунок для них два буханці хліба й масла, а також три в’язки мін, щоб розчистити шлях, захаращений стовбурами дерев.
В середу на світанку ми запрягли у воза Силача; в мене стискалося серце, що я
на цілий день кидаю Мальвіль. Колен радів, що побачить свою майстерню, Тома
хотів розвіятися трохи. У всіх нас висіли через плече рушниці.
Люди зі “Ставка” раділи, що знову побачать Каті й дядька Марселя. М’єтта помила волосся й надягла коротеньку сукню з вибивної тканини. Жаке
поголився і підстригся. А Фальвіна нетямилася з радості, що не тільки
побачиться з братом, а й здихається на кілька годин домашніх клопотів і тиранії