Мену.
О восьмій годині ми вже під’їжджали до південної брами Ла-Рока. Й раптом побачили, що невеличкі дверцята,
вирізані в брамі, відчинені. Я штовхнув їх, відсунув засуви й розчахнув обидві
стулки брами. Зайшов на майдан, але ніде ані душі. Гукаю. Ніхто не відповідає.
Щоправда, брама стоїть у долішній частині спаленого й зруйнованого міста, отож
не дивно, що тут нікого нема. Але те, що брама не охороняється й навіть не
замкнена, свідчить про самозаспокоєність Фюльбера.
Ла-Рок - невеличке містечко, що притулилося до скелі, а з боку долини його
захищають фортечні мури.
Коли входиш у південну браму, перед тобою відкривається цілий лабіринт вузьких
вуличок. Головна вулиця лише трошки ширша від інших, і головною її називають
через крамнички й ремісницькі майстерні, які стоять обабіч неї. Цю вулицю
називають ще “Путівцем”.
Головна вулиця круто здіймається аж до порталу замку, декорованого, величного,
але без надбрамної башти, галерей і бійниць - ці “захисні прибудови” в пізнішу
епоху, коли він споруджувався, були вже не в моді.
Силачеві копита й колеса воза оглушливо гуркочуть на бруківці головної вулиці.
У вікнах починають з’являтися людські обличчя. Я наказую Жаке зупинитися біля м’ясної крамнички Лянуайя, щоб занести туди половину бичка. З дверей тієї ж миті
повагом починають виходити люди.
Вони здаються мені змарнілими й надто упередженими. Я сподівався на радісну
зустріч. І хоч у їхніх очах з’являється блиск, коли Жаке завдає собі на плечі половину Принца й за допомогою
Лянуайя чіпляє його на гак, цей блиск у ту ж мить згасав. Те саме відбувається,
коли я беру два буханці хліба та масло і віддаю їх Лянуайю, який бере все це а
якимсь ваганням і трохи злякано, а жителі Ла-Рока, оточивши нас, пильно
дивляться на хліб сповненими смутку очима.
- Ти даєш нам усе ще задарма? - різким голосом запитує мене.
Марсель Фальвін, який вивільнився з обіймів сестри та племінниці ж наближається
до мене, розмахуючи своїм шкіряним фартухом.
Мене дивує його войовничий тон, і я вражено дивлюся на нього. Знаю його давно,
але найчастіше бачився з ним у його майстерні, де вш лагодив взуття. Йому років
шістдесят, вії лжсуватии, чорноокий, на правій ніздрі великого шєа бородавка.
Але найбільше меш вражає контраст між його куцими, кривими ногами і
богатирськими плечима.
- Так, - відповідаю я, - вам усім.
- У такому разі, - каже Марсель рішучим голосом, обернувшись до Лянуайя, - не
варто чекати. Діли негайна Починай із хліба.
- Не знаю, чи панотгеніь схвалить це, - зауважує Фабрелятр. - Краще почекаймо.
Фабрелятр - торговець залізним товаром. Високий,, як тичка, з блідим, брезклим
обличчям, маленькою щіточкою посивілих вусиків, очі його безперестану кліпають
за окулярами в залізній оправі.
- Ми залишимо його частку, - махав рукою Марсель, навіть не глянувши на нього.
- А також частку Армана, Газеля й Жозефи. Можете бути певні, ми нікого не
скривдимо. Ну, Лжнуайю, того ти, до дідька, гаєшся?
- Не треба лаятися, - владним тоном мовить Фабрелятр.
Западає мовчанка. Лянуаш, молодик років двадцяти п’яти, такий же дебелий, як Жаке, а повними щоками й чесними очима, дивиться на
мене, ніби просить, щоб ж висловив свою думку. Наскільки я розумію, він зтодеж
з Марселем, але не наважується знехтувати думку Фабрелятра.
Нас оточує осіб двадцять. Обличічя одних мені знайомі, інших ні, але з усіх
очей на мене дивиться голод, страх і смуток. Перш ніж утрутитися в суперечку, я
вирішую хвильку почекати, щоб краще зрозуміти ситуацію.
Якийсь чоловік виходить раптом уперед. Це - Пімон. Він тримав крамницю по
продажу тютюну, паперу й газет, Я добре знаю його, але ще краще знайома мені
його дружина Аньєса.
- Відкладати ж поділ немає рації, - каже він напруженим, як струна, голосом. -
Ми гарантуємо, що він буде справедливий.
- І все-таки краще зачекати, - сухо мовить Фабрелятр, кліпаючи сташяа за
сясельнвми окулярів у залізній оправі.
Я помічаю, що ні Пімон, ні Марсель, ні Лену ай не дивляться на Фабрелятр а,
коли той говорить, а також те, що Марсель, хоч він запальний і неврівноваженяй,
те огризнувся, коли Фабрелятр прилюдно присоромив його за лайку. Побачивши
голодні очі, якими юрба дивиться на хлібини, я доходжу висновку, що вона
схвалює негайний поділ. Та, крім Марселя й Шмона, ніхто не насмілюється щось
сказати. Брезклий, насуплений Фабрелятр тримав в страху двадцять душ!
- Та що там, починай, - звертається рантом місцевою говіркою старий Пужее до
Лянуайя, і я зразу ж переконуюся, що Фабрелятр не розуміє йото, - діли, голубе,