бо в мене вже аж слинка жотиться, такий гарний цей хлібі - каже старий Пужес
жартівливим тоном ї сміється.
Але його ніхто не підтримує. Западав мовчанка. Лянуай дивиться на мене, а
відтак зиркає на темно-зелений портал замку, ніби побоюється, що брама ось-ось
розчахнеться.
Я розумію, що настав час утрутитися мені.
- Годі сперечатися? - кажу я, весело посміхаючись. - Ви з дрібниці зробите цілу
історію! Мені здається, що коли вже ви потрапили в таку безвихідь, то не
лишається нічого іншого, як вирішити справу більшістю голосів присутніх тут
людей. Ну, то як, - підвищую я голос, - хто за негайний поділ?
На якусь хвильку всі ціпеніють. Відтак Марсель і Пімон підносять руки. Марсель
рішуче, а Пімон повільніше, проте цілком упевнено. Лянуай зніяковіло опускає
очі. За хвилину старий Пужес ступав крок уперед і піднімає вгору вказівний
палець, по-змовницькому дивлячись на мене, але не наважується відірвати його
від грудей, щоб не побачив Фабрелятр, який стоїть позаду нього. Мені стає
соромно за цю його невеличку хитрість. І я не рахую його голос.
- Двоє “за”, - констатую я, не даючи йому змоги запротестувати. - А тепер, хто
проти?
Тільки один Фабрелятр піднімає палець, і Марсель шкірить зуби, зиркаючи на
нього. Глумливо посміхається й Пімон.
- Хто утримався?
Ніхто не ворухнеться. Я окидаю очима цих людей. Неймовірно - вони не
наважуються навіть утриматись!
- Двома голосами проти одного проголосовано за негайний поділ, - кажу я
байдужим тоном. - Поділ провадитиметься під контролем дарувальників.
Відповідальні за це Тома й Шаке.
Тома, який жваво розмовляв з Каті (детальніше про неї я розповім пізніше),
виходить уперед, за ним ступає Жаке. Натовп покірно розступається, пропускаючи
їх до Лянуайєвої крамнички. Я кидаю погляд на спантеличеного Фабрелятра.
Мабуть, він скаженіє в душі, що погодився з моєю пропозицією про голосування й
навіть сам голосував, викривши в такий спосіб своє нутро. Я розумію, що цей
простачок діє з наказу інших.
Лянуай охоче береться до роботи, й саме в ту хвилину, коли він починає
розрізати буханці хліба, я помічаю Аньєсу з немовлям на руках, яка стоїть
осторонь, залишивши в черзі чоловіка. Вона помітно змарніла, але така ж гарна,
як і колись. Її біляве волосся виблискує на сонці, світло-карі очі здаються
голубими. Я рушаю до неї. Відчуваю, що в мені прокидається давня пристрасть. А
вона дивиться на мене сумними очима, ніби промовляє: “От бачиш, сердешний
Емманюелю, якби ти був трохи рішучіший десять років тому, я б сьогодні була у
Мальвілі”. - “Так. Це теж промах, і я часто думаю про нього”. Я гладжу щічку
дитинці, яка могла б бути моєю. Аньєса каже, що це дівчинка і що їй скоро буде
вже вісім місяців.
- Чи правда це, Аньєсо, що ти не віддала б свою маленьку донечку до Мальвіля,
якби ми не дали корову Ла-Року?
Вона вражено дивиться на мене.
- Хто тобі це сказав? У нас і мови не було про це.
- Сама знаєш хто.
- Він! - каже вона, тамуючи гнів. Але я помічаю, що вона також стишує голос.
У цю хвилину я бачу, як Фабрелятр поволі віддаляється до зеленого порталу.
- Пане Фабрелятр! - гукаю я.
Він зупиняється, обертається до мене, й усі ла-рокці пильно дивляться на
нього.
- Пане Фабрелятр, - весело всміхаюсь я, прямуючи до нього, - мені здається, що
вам не слід би йти звідси, поки тут не скінчиться поділ.
Далі посміхаючись, я беру його під руку, щоб він навіть не встиг зреагувати на
мої слова, й кажу байдужим тоном:
- Не треба будити Фюльбера. Самі знаєте, що в нього здоров’я погане. Йому потрібно спати довго.
Я відчуваю, як його брезкла, зовсім без м’язів рука боязко тремтить, і, не випускаючи її, веду повільним кроком
Фабрелятра до крамнички.
- Та все ж треба попередити пана священика про ваш приїзд, - відповідає він
безбарвним голосом.
- Не поспішайте, пане Фабрелятр. Зараз лише пів на дев’яту! Йдіть допомагати Тома роздати порції ларокцям.
І ця висока жердина підкоряється мені! Цей Фабрелятр такий дурний, що сам бере
участь у поділі, проти якого він щойно голосував. Марсель, схрестивши руки на
своєму фартусі, іронічно посміхається, але, крім Пімона, більше ніхто не
зважується посміхнутися. Мені трохи соромно дивитися тепер на Пімона після тих
своїх думок, коли я дивився на його дружину.
Я хотів підійти до Каті, але мені перетнув шлях старий Пужес. Я знаю його
добре. Якщо мене не зраджує пам’ять, йому недавно сповнилося сімдесят п’ять років. Він низенького зросту, худий, зовсім лисий, беззубий, до того ж не