дуже беручкий до праці. Єдине, чим він може пишатися, - це його білі, трохи
жовтуваті, на галльський зразок підкручені вуса. Я гадаю, що він таки пишається
ними, бо раз по раз, лукаво посміхаючись, їх підкручує.
Колись давно я зустрів його в Мальжаку, й він, бувши в доброму гуморі, сказав
мені:
- Я, Емманюелю, на вигляд не дуже примітний, але хитрощів мені не треба
позичати ні в кого. Я всіх своїх недоброзичливців круг пальця обвів. Насамперед
зробив усе для того, щоб звести з цього світу свою дружину. Це було головне. Ти
ж знаєш, вона ж гадючка була. Потім, коли мені сповнилося шістдесят п’ять років, я кинув хліборобську справу й продав свою ферму за довічну ренту. А
тепер спокійнісінько живу собі в Ла-Році, одержуючи грошики. Як той казав, живу
собі за чужий рахунок. Це просто здорово! Десять років я вже так живу! І це ще
не кінець. Адже я помру не раніше як у дев’яносто років. Стільки прожив мій татусь. Ще п’ятнадцять років мені залишилося такого райського життя! А тим, що купили в мене
ферму, платити!
Я зустрічався з вусатим Пужесом в Мальжаку тому, що він майже кожного дня,
навіть у сніговицю, долав на велосипеді п’ятнадцять кілометрів, які відділяють Ла-Рок від Мальжака, щоб винити дві
склянки білого вина в шинку, який до пізньої ночі не зачиняла Аделаїда. Він пив
тільки дві склянки, не більше. Одну за гроші, а другою частувала Аделаїда, дуже
щира дівчина до своїх завсідників. І Пужес використовував це. Але безкоштовну
склянку він пив дуже довго.
- Як це трапилося, - запитує Пужес, підкручуючи вуса й лукаво позираючи на
мене, - що ти не зарахував мого голосу?
- Я не побачив тебе, - посміхаюсь я. - Мабуть, ти не дуже високо підняв руку.
Наступного разу будь рішучішим.
- Усе ж таки, - відводить він мене вбік, - я голосував “за”. Я не погоджуюся з
тим, що тут твориться.
- Мабуть, тобі бракує прогулянок на велосипеді та двох склянок білого в
Мальжаку, - чемно мовлю я.
Він дивиться на мене, похитуючи головою.
- Прогулянок мені не бракує. Емманюелю, ти не повіриш, але, як і раніше, я
щодня їжджу департаментським шляхом на велосипеді. Це скорше тому, що в мене
більше немає ніякого іншого дозвілля. Бо я не можу просити, щоб оті негідники з
замку дали мені хоч наперсток вина, - веде він далі зі стриманим гнівом.
- Слухай-но, - кажу я місцевою говіркою, - а чому б тобі тепер, коли шлях
розчищено, час від часу не приїздити до Мальвіля? Мену не вимагатиме з тебе
плати за склянку червоного вина, яке набагато смачніше, ніж Аделаїдине біле.
- О, я не відмовлюся. Який ти добрий, Емманюелю! І я не розповім про це нікому,
щоб не знайшовся ще хтось, хто схотів би цим зловживати!
Потім Пужес по-дружньому плеще мене по руці, посміхається, підморгує й
підкручує вуса, в такий спосіб віддячуючи мені за те вино, яке вип’є в мене. Ми розлучаємося задоволені - він тому, що знайшов ще одну змогу
поживитися за чужий рахунок, а я тому, що налагодив постійний і таємний зв’язок з Ла-Роком.
Поділ у Лянуайєвій крамниці тим часом наближається до кінця. Одержавши свою
частку хліба й масла, люди поспішають додому, мовби побоюючись, що в останню
хвилину хтось може це в них відібрати.
- А тепер, - звертаюсь я до Лянуайя, - не зволікай і діли м’ясо.
- Але це забере багато часу, - відповідає Лянуай.
- Все одно починай.
Він дивиться на мене, - гарний молодик, такий дужий і такий боязкий, - тоді
відрізав половину м’яса, кидає його на столик і починає гострити ножа. В крамничці залишилися
тільки Марсель, Тома, Каті і якась дівчина, котру Каті тримає за руку. Жаке
пішов допомагати Коленові, який вантажить на Путівці своє залізяччя на воза.
Про Смуглянку, хоч як це дивно, всі забули, побачивши буханці хліба, а вона
стоїть, прив’язана до кільця праворуч зеленого порталу, встромивши писок у в’язку сіна, що її завбачливо прихопив із собою Жаке.
Нарешті я можу докладно змалювати Каті. Вона набагато вища й не така повна, як
М’єтта, мабуть, регулярно читала жіночі журнали, які пропагують худорлявість. У
неї, як і в сестри, трохи завеликі ніс і підборіддя, гарні чорні очі, але зайве
підмальовані губи й не таке густе, але добре викладене волосся. Вона в джинсах,
які щільно облягають її, барвистій блузці, талія перехоплена широким поясом із
золотою пряжкою, а в вухах, на шиї, зап’ясті й пальцях безліч найвигадливіших коштовних прикрас. Здається, вона щойно
зійшла зі сторінок журналу “Мадмуазель аж тандр”.