У Каті, на мою думку, не такий лагідний погляд, як у М’єтти, але, мабуть, сповнений дійовішої статевої агресивності, бо за кілька
хвилин він зачарував Тома, який заціпенів перед нею. Каті, певне, зробила свій
вибір що в ту хвилину, коли ми злазили з воза, і зорить на свого обранця так
пильно, що, на мою думку, він не зможе зостатися байдужим до неї.
- А як тебе звати? - питаю я дівчинку, яку Каті тримає за руку, про яку ми
зовсім забули і яка вже давно стежить за кожним моїм рухом.
- Евеяіна, - відповідає вона, вп’явшись у мене запалими голубими очима; на змарніле її облжччя спадає довге, аж
до самих ліктів, біляве й жорстже волосся. Я беру її попід пахви й піднімаю,
щоб поцілувати. Вона зразу ж охоплює мене ногами й руками й відповідає на мій
поцілунок так щедро, що я аж дивуюсь. Це, мабуть, і є та сирітка, про яку
розповідав Фюльбер.
- Скажи, чи в тебе не знайдеться вільної хвилинки? - обертається до мене
Марсель. - Я хотів би поговорити з тобою в своїй майстерні, доки не поприбігали
оті негідники.
- Охоче, - відповідаю я й обертаюся до Каті й Тома. - Ви підете допомагати
Коленові вантажити воза.
Проте Марсель веде мене не до своєї майстерні, а до маленької їдальні, вікно
якої виходить у невеличкий дворик. Мені зразу впадає в око бузок. Захищений з
усіх боків мурами, він лише трохи присмалився, але не згорів.
- Бачив? - спалахують радістю чорні Марселеві очі. - На моєму бузку є бруньки!
Мій бузок не загинув, він відродиться. Сідай, Емманюелю.
Я сідаю. Евеліна зразу ж хапає мене рученятами за великі пальці й, схрестивши
мої руки собі на грудях, притихає.
- Нема чим пригостити тебе, Емманюелю, - каже Марсель і сідає навпроти мене.
Відтак сумно похитує головою. - Бачив?
- Та бачив.
- Щиро кажучи, тут треба бути справедливим. Попервах Фюльбер відігравав
позитивну роль. То завдяки йому ми поховали загиблих. Він, так би мовити,
навіть вселив у нас відвагу. А потім потроху почав з Арманом брати нас під
ніготь.
- І ви не дали їм відсічі?
- Спершу не хотіли, а коли захотіли, було вже запізно. Люди Фюльберу довіряли.
В нього надзвичайно добре підвішений язик. Він сказав нам: “Треба перенести до
замку всі запаси, які є в бакалійній крамниці, бо її хтось може пограбувати,
довідавшись, що хазяїн загинув”. Це здавалося цілком розумним, і ми так і
зробили. Так само сказав він і з приводу ковбас. А потім черга дійшла до
рушниць. Фюльбер сказав нам: “Не треба тримати вдома рушниці. Люди можуть
перестріляти одне одного. Їх теж слід здати до замку”. І це, скажу я тобі, було
розумно. Бо навіщо нам рушниці, якщо немає дичини? А одного чудового дня ми
побачили, що він має в замку все: фураж, зерно, коней, свиней, ковбасні вироби,
бакалійні товари й рушниці. Я вже не кажу про корову, яку ти нам привів. І
тепер замок видає нам щодня порції. А ті порції не для всіх рівні, розумієш?
Неоднакові вони й кожного дня, бо залежать від ласки господаря. Виходить,
Фюльбер запанував над нами.
- А що робить там Арман?
- Арман - світська влада. Його обов’язок - тероризувати. Фабрелятр забезпечує розвідувальну службу. Він найдурніший
серед них, я гадаю, ти сам у цьому переконався.
- АЖозефа?
- Жозефа - покоївка. Їй уже близько п’ятдесяти, і вродою вона теж не може похвалитися. Проте вона порається не тільки
в господарстві, ти розумієш, що я хочу сказати. З нею в замку живуть Фюльбер,
Арман і Газель. Газель, - провадить Марсель далі, - це той вікарій, якого
Фюльбер має намір послати до тебе, коли належно його обтеше.
-А я думав, що Газель - це жінка...
- Жінка?! - Марсель регоче, і мені приємно, що він сміється, бо раніше завжди
бачив його в майстерні веселим. - Газель - п’ятдесятирічний удівець. І якщо хочеш посміятися, то піди до нього вранці о
десятій і подивись, як він порається по господарству, пов’язавши голову чалмою, щоб у волосся не набилося пороху. Він виконує всяку чорну
роботу тільки за те, що його тримають у замку! Навіть не виходить звідти!
- А все інше як?
- А в усьому іншому він непоганий хлопець. Проте він дуже вірить Фюльберові і
шанує його. Тому раджу тобі, якщо він таки оселиться в Мальвілі, остерігатися
його.
Я вражено дивлюся на Марселя.
- Йому там нічого робити, бо мої друзі обрали мене своїм абатом.
Евеліна випускає мої пальці й злякано дивиться на мене, однак те, що вона
прочитала на моєму обличчі, мабуть, заспокоює її.
Марсель витріщує очі, широко розтуляє рота і трохи згодом починає сміятися.
- Ти ба! Ти точно такий, як твій дядько, - каже він, заїкаючись. - Ох, шкода,