що ти не живеш у Ла-Році! Ти врятував би нас від цього негідника. Еге ж, -
поважно веде він далі, - я теж хотів щось зробити. Але тут можна покластися
хіба що на Пімона. Та й він боїться зачепити священика.
Я мовчки дивлюсь на Марселя. Мабуть, таки дуже тяжка Фюльберова тиранія, якщо
така людина, як Марсель, висловлює такі речі.
- Емманюелю, - каже він, - ти не давав Фюльберові хліба минулої неділі, коли
він їздив до вас?
- Хліба й масла.
- Ми дізналися про це від Жозефи. На щастя, Жозефа дуже балакуча.
- Але ж я дав того буханця для всіх вас.
- Авжеж, я так і зрозумів.
Він розводить перед собою чорними дубленими руками.
- Ось до чого ми дожилися, - каже він. - Якщо завтра Фюльберові захочеться, щоб
ти здох, ти й здохнеш. Хай він тільки запідозрить тебе, що ти не бажаєш ходити
ка месу або сповідатися, й зменшить тобі порцію харчів. О, він не відмовляється
дати тобі її зовсім. Він просто врізає її! Потроху. А якщо ти огризнешся, тоді
до твого дому навідається Арман. Але до мене він не приходить! - веде далі
Марсель. - Арман боїться мене. Через оце.
Марсель дістає з кишені свого сірого фартуха гострого, як бритва, ножа, що ним
вирізає підметки. Він тільки блиснув ножем і знов сховав у кишеню.
- Послухай, Марселю, - кажу я, трохи помовчавши. - Ми давно знайомі з тобою. Ти
знав і мого дядька, який шанував тебе. Якщо маєш бажання перебратися до
Мальвіля з Каті й Евеліною, ми охоче приймемо вас.
- Дякую, - каже Марсель, і на очах у нього бринять сльози, - щиро дякую. Але я
не можу прийняти твою пропозицію з двох причин: по-перше, Фюльбер видав укази.
- Укази?
- Еге ж, уяви собі, він видає укази, причому сам, ні з ким про це не радячись,
і читає їх нам у неділю з кафедри. Перший указ, - я знаю його напам’ять, - гласить: “Приватна власність у Ла-Році скасовується, й усе майно -
будинки, крамниці, продукти й ремісницькі інструменти - переходять до
ла-рокської парафії”.
- Цього не може бути!
- Почекай! Це ще не все. Другий указ: “Жодний житель Ла-Рока не має права
кинути місто без дозволу парафіяльної ради”. А цю раду складають Арман, Газель,
Фабрелятр та він сам!
Я приголомшений. Виходить, обережність, з якою я ставився до Фюльбера, цілком
виправдана. До того ж я чимало наслухався й надивився за ці сорок п’ять хвилин і зміг переконатися: Фюльберів режим не знайде багато захисників,
якщо дійде до війни з нами.
- Парафіяльна рада ніколи не дозволить мені виїхати з міста. Швець завжди
потрібен. Особливо тепер, - веде далі Марсель.
- Начхай на Фюльбера та його укази! - гнівно кажу я. - Іди збирайся в дорогу!
Марсель сумно хитає головою.
- Ні. Якщо хочеш, я скажу тобі про справжню причину: не хочеться кидати
тутешніх людей. О, я знаю, вони не дуже відважні. Але якщо і я піду звідси,
буде ще гірше. Ми з Пімоном бодай трохи стримуємо цих панів. Лишати його самого
не хочу. Бо це для нього скінчиться дуже кепсько. - Марсель на хвилинку
замовкає, відтак провадить далі: - Але якщо ти хочеш узяти Каті й Евеліну, то
бери. Фюльбер якось уже натякав Каті, щоб вона йшла до нього покоївкою. Ти
зрозумів? Я вже не кажу про те, що Арман теж упадає коло неї.
В цю хвилину з вулиці долинають якісь крики, потім до маленької кімнатки,
захекавшись, убігає Каті.
- Ходіть мерщій сюди! Арман задирається з Коленом! - кричить вона з порога й
хутко зникає.
Я швидко біжу за нею. Помітивши, що Марсель хоче бігти за мною, зупиняюсь на
порозі.
- Оскільки ти лишаєшся тут, - кажу йому місцевою говіркою, - тобі краще в це не
втручатися.
Підбігши до воза, я застаю Армана в не дуже приємній нозі. Жаке й Тома скрутили
йому руки. Тома тримає в руці якийсь ключ, а Колен, підстрибуючи, наче півник,
розмахує в нього над головою уламком свинцевої трубки.
- Що тут у вас таке? - сумирно питаю я й стаю між Коленом та Арманом. - Жаке й
Тома, відпустіть Армана! Хай він пояснить, у чому річ.
Тома й Жаке підкоряються. Щиро кажучи, обидва задоволені, що я втрутився, бо,
хоч вони й скрутили Армана, Колен ніяк не наважується оглушити його.
- Це все він, - каже Арман з полегкістю, показуючи на Колена. - Твій товариш
мене образив.
Я дивлюся на нього. Відтоді, як я востаннє бачив його, Арман розповнів. Його
широкі плечі й міцна шия свідчать про те, що сили йому не бракує. До вибуху
бомби він здобув собі тут таку славу, що варто було йому з’явитися десь на танцях, як усі звідти кидалися врозтіч.
- Та невже? А що він тобі такого сказав?
- Він сказав: “Я на тебе чхаю”, - відповідає злопам’ятний Арман. - “Чхаю на тебе й на твій указ”.
- Ти сказав це? - питаю я, повертаючись на закаблуках, і підморгую Коленові.
- Так, - відповідає він, ще не заспокоївшись. - Я сказав це, і...
Я перебиваю його:
- Ти, бачу, погано вихований. Як тобі не соромно? - голосно кажу місцевою
говіркою. - Зараз же проси пробачення. Ми ж приїхали сюди не для того, щоб
когось ображати.
- Гаразд, я беру свої слова назад, - каже Колен, приєднуючись зрештою до моєї
гри. - Але, до речі, - провадить він далі, - Арман теж назвав мене
“курдуплем”.
- Це правда? - обертаюсь я до Армана й окидаю його суворим поглядом.
- Він мене довів, - відповідає той.
- Справа в тому, що “курдупель” набагато гірше, ніж “я чхаю на тебе”. В усякому
разі, ми гості ла-рокського священика, і тобі, Армане, все-таки не варт
переходити межі. Ми привели вам корову, привезли півбичка, два буханці хліба й
кілограм масла, а ти називаєш нас “курду плями”!
- Я його назвав “курдуплем”, а не вас, - каже Арман.
- Ми і він - одне ціле. Тому раджу тобі, Армане, зробити так само, як він, -
забрати свої слова назад.
- Якщо це тебе задовольнить, - неохоче відказує Арман.
- Браво! - вигукую я. - Ну, а тепер, коли ви помирилися й коли можна розмовляти
спокійно, я хочу знати, про що мова. Що це за указ?
Арман починає мені пояснювати.
- І ти, звичайно, - кажу я, коли він замовкає, - хотів застосувати указ
Фюльбера й перешкодити Коленові забрати речі зі своєї майстерні, бо вона,
згідно з указом, належить тепер парафії.
- Саме так, - каже Арман.
- Що ж, голубе, я тебе ні в чому не звинувачую. Ти тільки виконував свій обов’язок.
Арман дивиться на мене з подивом і не без підозри, кліпаючи очима. Я веду далі:
- Але розумієш, Армане, тут є одна заковика. Річ у тому, що в Мальвілі ми також
видали один указ, згідно з яким усе майно, що було колись власністю мешканців
Мальвіля, належить тепер замкові, де б воно не було. Отож Коленова майстерня в
Ла-Році теж належить тепер Мальвілю. Сподіваюсь, ти не будеш заперечувати? -
суворо питаю я Колена.
- Навіть гадки не маю, - відповідає той.
- Так вирішив пан Фюльбср, а не я, - пихато каже Арман.
Я беру його за руку, прагнучи допомогти ввічливо зійти зі сцени.
- Гаразд, ти зараз підеш і поясниш все від мого імені Фюльберові. Водночас
повідомиш його, що ми тут і що вже не рано. А ви, - кидаю через плече Жаке й
Тома, - вантажте далі, поки не надійде нове розпорядження... Не буду тобі
хвалитися, Армане, - з притиском кажу я, коли ми віддалились на кілька кроків,
- але скажу відверто: ти, Армане, припустився серйозної помилки, зачепивши цих
хлопців. Мабуть, не знаєш, що це дуже лихі хлопці, особливо малюк Колен. Я
просто дивуюсь, що він не провалив тобі голову тією залізякою. Розумієш,
звичайно, не за те, що ти забороняв йому забрати начиння з майстерні. А за те,
що ти назвав його “курдуплем”. Колен низенького зросту, і йому дуже не
подобається, коли йому зайвий раз нагадують про це. До того ж ще й кепкують з
нього. О ні, цього він не прощає... Все ж таки, Армане, - веду далі я, міцно
стискаючи йому руку, - не варто Ла-Рокові й Мальвілеві починати війну між собою
за якусь купу залізяччя! Ось уяви собі, що Фюльбер відмовиться визнати право за
Мальвілем на Коленову майстерню й що конфлікт загостриться й тоді ми вдамося до
перестрілки. Правда, безглуздо платити життям за це? До того ж ви не знаєте, чи
ла-рокці воюватимуть, проти нас, хоч ви, можливо, й озброїте їх. У вас такої
певності немає.
- Не розумію, з чого ти це взяв, - зупиняється Арман і пильно дивиться на мене,
весь збліднувши з гніву.
- Тоді озирнися довкола себе, голубе мій. Ви своєю сваркою зчинили чималий
галас. Але подивися! Подивись! Ні душі на вулиці! - Я посміхаюсь. - Можна
сказати, що ла-рокці просто на крилах прилетіли тобі на допомогу, коли мої
хлопці накинулися на тебе.
Я замовкаю, даю змогу йому проковтнути цей кухоль жовчі, й він мовчки ковтає
його, не відкидаючи мого прихованого ультиматуму.
- Ну гаразд, - кажу я згодом. - Мені треба йти. Сподіваюсь, Армане, ти
розтлумачиш Фюльберові, яке склалося становище.
- Спробую, - відповідає Арман, силкуючись приховати свою образу.