піднімаюся східцями до Лянуайєвої крамнички, стукаю в двері й голосно кажу.
- Перш ніж забрати до Мальвіля цих кобил, я хочу трохи розім’яти їх, оскільки їх давно ніхто не сідлав. Це, певне, буде цікаве видовище. Що,
коли я попрошу Фюльбера дозволити вам прийти подивитися?
Усі з радістю схвалюють мою пропозицію. Мене це дивує. Хоча в мене часу обмаль,
я вирішую затриматися тут ще трохи.
Лівої долоні торкається чиясь тепла рука. Це Евеліна. Я нахиляюся до неї.
- Йди до воза й скажи Каті, що я чекаю на неї в її дядька. Хай приходить
негайно.
Улучивши момент, коли Фабрелятр відвернувся, я біжу до будинку шевця. Трохи
пізніше туди приходить і Марсель. Він також повеселішав.
- Можеш вважати, Емманюелю, що ти здорово потішив ла-рокців своєю витівкою!
Крім того, що їх тут утискують, доймає ще й нудьга. Роботи ніякої. Я ще потроху
шевцюю. Доки вистачить шкіри. А інші? Пімон, Лянуай, Фабрелятр? А хлібороби,
які зможуть виїхати в поле не раніше жовтня? Немає ні радіо, ні телебачення, ні
навіть програвана. Спершу люди ходили до церкви лише задля того, щоб зібратися
разом і когось послухати. В перші дні Фюльбер заміняв їм телебачення. На жаль,
те, що розповідає Фюльбер, швидко всім набридло, бо він розповідає одну й ту
саму казку. Найстрашніше, що ми всі сидимо по домівках. І чекаємо прочуханки!
Якщо так триватиме й далі, ми незабаром перестанемо бути схожі на людей.
Я не встигаю йому щось відповісти, бо до кімнати разом з Евеліною вбігає Каті.
- Каті, - кажу я, - в мене дуже мало часу. І я не стану виголошувати перед
тобою довгих промов. Якщо бажаєш, можеш перебратися разом з Евеліною до
Мальвіля. Твій дядько не заперечує.
Вона червоніє, і в очах у неї з’являється пожадливий блиск. Але вона зразу ж гасить його.
- Ох, я... я не знаю, що мені робити, - відповідає Каті, опустивши очі, й знов
починає кокетувати.
- Я бачу, що тобі не дуже хочеться їхати з нами до Мальвіля, - кажу я. -
Зрештою, Каті, ти можеш і не їхати. Ти вільна в своєму виборі. Я тебе не
примушую.
- Ні, ні, - каже Каті, - ти мене не зрозумів. Я не маю нічого проти цього. Мені
просто не хочеться кидати тут дядечка самого.
- Ти ба! - розчулився Марсель.
- Якщо тобі й справді не хочеться кидати тут дядечка самого, то, мабуть, краще
залишайся в Ла-Році. Більше пе повертатимемося до цієї теми.
Саме тепер Каті зрозуміла, що я глузую з неї, і на її обличчі з’являється посмішка, а потім вона із зухвалістю селянки, що мені набагато більше
подобається, ніж її примхливе кокетування, каже:
- Тобі смішно! Правда ж? А мені дуже хочеться поїхати з вами до Мальвіля!
Мені справді стає смішно. Сміється й Марсель. Певне, вія звернув увагу, як Каті
біля м’ясникової крамнички розмовляла з Тома, пильно втупившись у нього очима.
- Отже, ти їдеш з нами? - питаю я. - Не дуже жалкуєш за Ла-Роком?
- І кидаєш тут дядечка самого? - озивається Марсель. - Вона також починає
сміятися - щиро, весело, й од сміху вся її постать здригається: плечі, груди й
навіть стегна. Мені це дуже подобається, і я прикипаю очима до Каті. Звичайно,
вона зразу ж помічає мій пильний погляд і ще більше заходиться витанцьовувати,
пускаючи мені бісики.
Я швидко веду далі:
- Ти сама знаєш, що, коли ми попрохаємо про це дозволу в Фюльбера, він нам його
не дасть. Через те вам треба вирушити потай. За кілька хвилин, мабуть, усі
жителі міста зберуться на майданчику, щоб подивитися виставу, яку я влаштую з
кіньми. Ти туди не підеш. Залишишся вдома. Як тільки люди підуть до замку, ти
спакуєш свої та Евелінині речі, віднесеш їх на воза й старанно прикриєш
порожніми мішками. Відтак ви обидві вийдете у південні ворота і, пройшовши
кілометрів з п’ять, зачекаєте нас на роздоріжжі Рігуді.
- Я знаю, де пе, - мовить Каті.
- І не показуйтесь, поки не впізнаєте пас. А ти, Евеліно, в усьому слухайся
Каті.
Евеліна згідливо киває головою, пильно дивлячись на мене. Западає мовчанка.
- Ну, Марселю, я кидаю тебе, не хочу, щоб Фабрелятр побачив мене в твоєму домі.
Це тебе скомпрометує.
На вулиці до мене підходить висока, огрядна жінка в синьому пуловері й широких
штанях. В неї густе коротке й посивіле волосся, велика нижня щелепа й голубі
очі.
- Пане Конт, - поважно мовить вона, - дозвольте відрекомендуватися: Жюдіта
Медар, викладачка математики, незаміжня. Кажу, незаміжня, а не стара дівка, щоб
уникнути непорозумінь.
Такий початок розмови здається мені цікавим, і, оскільки її говірка не схожа на
тутешню, я питаю, звідки вона.
- Родом я з Нормандії, - відповідає жінка, міцно хапаючи мене за праву руку,