трохи вище ліктя. - А живу в Парижі. Точніше - жила тоді, коли Париж іще
існував. Та в Ла-Році в мене також є будинок, і завдяки йому я уціліла.
Вона знову стискає мій біцепс. Я роблю непомітний рух, щоб звільнитися від
ручища цього вікінга в спідниці, але вона ще дужче стискає мої м’язи.
- Завдяки йому я вціліла, - провадить вона далі, - й попала під владу
теократичного диктатора.
Нарешті! Принаймні хоч одна людина не боїться тут Фабрелятрових вух. До речі,
за п’ять кроків од нас Фабрелятр і справді нашорошив вуха, але Жюдіта не звертає на
нього уваги.
- Я скажу вам, - провадить вона виразним голосом, - що я католичка, - втретє
стискає мені руку. - Але ще ніде не бачила такого дивного священика. Крім того,
мене дуже дивує боязкість тутешніх людей. Вони зовсім не протестують. Можна
подумати, що вони втратили мужність.
Жюдіта, навпаки, незважаючи на те, що вона жінка, мабуть, не втратила мужності.
Бо сміливо стоїть тут у штанях, виставивши з пуловера з відкритим комірцем
квадратне підборіддя, й сипле іскри з голубих очей. До того ж посеред
самісінької головної вулиці голосно зневажає місцеву владу.
- Виняток становить, - каже вона, - Марсель. Так, він справжній чоловік!
Невже вона й Марселеві стискає біцепси? Цілком імовірно. А там є що стискати.
За свої шістдесят років Марсель перетворився на самі м’язи, а є жінки - не тільки незаміжні, - які полюбляють пригорнутися до цих м’язів.
- Пане Конт, - провадить вона далі ораторським тоном, - я хвалю вас. Хвалю за
сміливий поділ харчів, - вона знову стискає мою руку, - тільки завдяки вам ми
отримали свої порції. Я хвалю вас також за те, що ви протистояли цьому
есесівцеві, - ще один потиск руки. - Я сьогодні пізно встала, а то була б
підтримала вас.
Вона раптом нахиляється до мене. Я кажу нахиляється, бо в мене таке враження,
ніби вона на цілий вершок вища від мене. Й мовить мені на вухо:
- Пане Конт, якщо колись ви забажаєте виступити проти цього бідолахи, я вам
допоможу.
Слова “я вам допоможу” вона вимовила півголосом, але бадьоро. Жюдіта
випростується й бачить, що Фабрелятр стоїть майже в неї за спиною, тоді вона
відпускає мою руку, круто обертається й починає штовхати його, наче хотіла
розгойдати цю високу тичку.
- Йди геть! Геть! - кричить Жюдіта, махаючи руками. - До дідька! В Ла-Році
багато вільного місця!
- Даруйте мені, пані, - лагідно вибачається Фабрелятр.
Жюдіта навіть не дивиться на нього. Вона подає мені свою широку долоню, я тисну
її і з болем у біцепсах Іду від неї. Радий, що знайшов собі цю спільницю.
Я йду до воза. Хлопці працюють швидко й уже закінчують його вантажити. Ворона,
яка видзьобала крихти хліба майже під самісінькими ногами Лянуайя, поважно
прогулюється по широкій спині Силача. Коли я наближаюсь, вона люб’язно каркає, сідає мені на плече й починає гратися зі мною. Розчервонілий Тома
безперестанку поглядає на будиночок шевця, а потім відводить мене вбік і
запитує:
- Що трапилося? Чому Каті нас кинула? Я нишком сміюсь з цього “нас”.
- В Евеліни напад астми, й Каті біля неї.
- їй конче треба бути біля неї?
- Звичайно! - з притиском відповідаю я. - Під час нападу астми бувають великі
болі. Потрібна допомога.
Тома зніяковіло опускає очі, відтак знову підводить їх і, набравшись духу,
мовить безбарвним тоном:
- Скажи, Емманюелю, ти не заперечуватимеш, якщо Каті переїде в Мальвіль до
сестри й бабусі?
Я приголомшено дивлюся на нього. Слова “до сестри й бабусі” ще влучніші, ніж
“до нас”.
- Тома, є одна причина, яка не дозволяє нам забрати Каті до Мальвіля, - поважно
відповідаю я.
- Яка саме?
- Справа в тому, що Фюльбер нікому не дозволяє виїздити з Ла-Рока. Звичайно, що
він не дозволить і Каті поїхати до нас. Довелося б її викрадати.
- І що ж? - питає він тремтливим голосом.
- Як, що ж? Ти хочеш посваритися з Фюльбером?
- Може, справа не дійде до сварки.
- Дійде! Уяви собі, що Фюльбер упадає біля цієї кралі. Він уже просив її бути
йому покоївкою в замку.
- Тим більше треба забрати її, - блідне Тома.
- Як це забрати?
- Треба викрасти її в цього типа.
- Тома, ти надто гарячий. Ти ж навіть не знаєш, чи Каті схоче піти з нами.
Може, Фюльбер їй подобається.
- Мабуть, ні.
- До того ж ми майже не знаємо Каті. Тільки годину тому ми вперше її побачили.
- Вона чудова дівчина.
- Ну, якщо ти такої думки, доведеться щось робити.
- Отже, викрадемо її? - схвильовано питає Тома. - Причому сьогодні ж!
Я приголомшено дивлюсь на нього.
- Тома, - кажу за хвилину, - пообіцяй мені одну річ, а саме: що ти не