свій дім.
- Так от, тобі не доведеться його кидати, - кажу я. - В неділю ввечері віруючі
Мальвіля одноголосно обрали мене своїм абатом.
Я чую позад себе чийсь сміх і здогадуюся, що то сміється Колен, проте не
озираюся. Газель зупиняється й приголомшено дивиться на мене.
- Ви повідомили вже про це пана Фюльбера? - запитує він кволим голосом.
- Не мав іще для цього нагоди.
- Справа в тому, що це викличе в пана Фюльбера велике невдоволення, - каже
Газель і йде далі коридором поряд зі мною.
Двері льоху замкнені на ключ, і Газель відмикає їх. В цьому льоху Фюльбер
зберігає скарби, відібрані в ла-рокців. Льох поділений навпіл. У тій половині,
де стоїмо ми, лежить усе неїстівне. В другій половині, куди ведуть маленькі
двері з великою колодкою, зберігаються бакалійні товари, ковбасні вироби, вино.
Газель не дозволяє мені туди заходити, і з встигаю зазирнути лише краєчком
ока.
Рушниці стоять у піраміді й лежать на полицях, тут же дбайливо поскладано
бойові припаси.
- Ну ось, - безбарвним голосом каже Газель. - Вибирай.
Я розгублююсь від такої великодушності. Потім починаю здогадуватися, що вона
йде від цілковитого невігластва Фюльбера й Газеля, але не подаю й знаку і
зиркаю на Колена, щоб він чогось не бовкнув. Я нараховую одинадцять рушниць
(більшість із них мисливські), але серед цих скромних пукавок бачу блискучу,
розкішну спрінфілдську рушницю, яку, певне, купив Лормйо, щоб узяти участь у
сафарі. З цієї рушниці можна вбити буйвола на відстані ста п’ятдесяти метрів. Я не зразу беру її, спершу перевіряю набої. Набоїв
відповідного калібру цілком досить. Решту зброї я вибираю дуже швидко: беру
довгостволий карабін моделі 22 з оптичним прицілом, який, мабуть, належав
синові Лормйо, і найкращу мисливську двостволку. Набоїв до них також вистачає.
Ми кладемо в мішок зі зброєю й набої, і я прошу Жаке зав’язати його. Потім Газель хапає другого мішка і, просячи нас залишитися в першій
половині льоху (“Такий тут порядок”, - каже він, вибачаючись), іде на другу
половину. За хвилину Газель повертається звідти й подає мені наповнений мішок.
Трохи перегодя я йду до конюшні. Обидві кобили здаються мені худими, а також
брудними. Я чищу їх скребницею й щіткою. Арман стежить за мною своїми
білуватими очима, але не допомагає мені. І мовчить. Він вступає в розмову
тільки тоді, коли побачив, що я пішов до комірчини, вибрав два сідла й поклав
їх одне біля одного на перегородку.
- А що ти збираєшся робити з оцими сідлами? - запитує він сухим топом.
- Звичайно ж, сідлати коней.
- О ні, - каже він. - Я не дозволяю цього! Я маю наказ дати тобі дві кобили, а
не сідла. Хіба що ти принесеш їх сюди після своєї вистави.
- А як я зможу повести без сідла таких коней до Мальвіля?
- Це мене не хвилює. Ти мав би привезти своє спорядження.
- В Мальвілі є сідла тільки для тих коней, що в мене залишилися. А для цих
нема.
- Тим гірше.
- Та ну ж бо, Аркане, я не грабую Ла-Рок. У вас лишається три сідла для трьох
меринів.
- А що буде, коли вони зносяться? Чим їх замінимо? До того ж ти вибрав не
найгірші. Сідла Ермесової фірми, що їх я купив з батьком Лормйо в Парижі!
Двісті тисяч франків дав за кожне. О, ти не помилився! Око в тебе набите! Але в
мене також!
Я не відповідаю. Починаю знову чистити скреблом кобилу. Щось не схоже на
Армана, щоб він боронив інтереси свого господаря - чи то Лормйо, чи Фгольбера.
А чому він упирається? Мститься за Коленову майстерню.
- Не розумію, чому ти так стараєшся, - кажу я по хвилі. - Фюльберові начхати на
сідла.
- Я згоден, - мовить Арман. - Усьому неїстівному Фюльбер не знає ціни. Але якщо
я скажу йому: “Обережно, сідла не слід давати, кожне з них коштує двісті тисяч
франків”, - тоді можеш бути впевнений, що ти їх не одержиш. У всякому разі,
задарма.
З його слів я довідуюсь про дві речі. По-перше, він намагається трохи
пригрозити мені шантажем. І потім, Арман зовсім не шанує свого священика. Це
дозволяє зробити висновок про таємний поділ влади між двома шахраями, коли не
брати до уваги Газеля й Фабрєлятра, але надто прихований, без жодного натяку.
- Та що ж бо ти, Армане, - підводжусь я, тримаючи в одній руці скребло, а в
другій - щітку, - ти не скажеш цього Фюльберові!
- Думаєш, я посоромлюся?
- Тобі не буде ніякої користі з цього.
- Мені тим більше не буде ніякої користі з того, якщо я не скажу йому.
Ну нарешті. Всміхаюся йому, щоб показати, що я все зрозумів і готовий на
пожертву. Але він мовчить. Я знову починаю чистити щіткою кобилу. Її біла масть