XIII
Справді, вона зійшла. Я нашвидку з’їдаю шматок шинки, й Пейссу широкими кроками веде нас - Колена, Жаке, мене і,
звичайно, Евеліну, яка не відступає від мене, на поле в Рюнах. Ми йдемо туди з
рушницями через плече, хоча вже й не боїмося Ла-Рока.
Спускаючись кам’янистою доріжкою по дну колишнього потічка, бачимо вдалині лише ріллю. Чудову
чорну ріллю, а не шар чорного пилу, як було до дощу. І треба справді підійти
дуже близько, щоб помітити прорість. О, вони малесенькі, зовсім крихітні, ці
стебельця! Якихось кілька міліметрів. Та все ж можна заплакати з радощів,
побачивши ніжні зелені пагінці, що пробиваються з чорнозему! Правда, ми цю
нивку добре обробили й не пошкодували гною. Але коли подумаєш, що дощ випав
тільки чотири дні тому, сонце гріє лише три дні і за такий короткий час зерно
проросло, - мимоволі дивуєшся. Я торкаюся ріллі. Вона тепла, наче людське тіло.
Мені навіть здається, що в ній пульсує кров.
- Тепер вона врятована, - весело озивається Пейссу.
“Вона” - то, певне, земля. Або нивка в Рюнах. Або пшениця.
- Еге ж, - мовив Колен, - вона росте, тут нічого не скажеш, але... Навіть якщо
вона не забариться викинути стебло...
- За два тижні вона викине стебло, - поважно перебиває його Пейссу.
- Гаразд, припустімо, але зверни увагу, який уже пізній час. Треба, щоб пшениця
вчасно достигла.
Коленові слова здаються Пейссу блюзнірством.
- Не мели дурниць, Колене, - суворо каже Пейссу. - Пшениця, яка так швидко
росте, завжди своє візьме.
- За умови, що... - озивається Жаке.
Пейссу роздратовано обертається до нього.
- За умови, що?..
- Що сонце грітиме далі, - зухвало відповідає “кріпак”.
- І що йтимуть дощі, - докидає Колен.
Цей скептицизм незрозумілий Пейссу, і він знизує широкими плечима.
- В усякому разі, ми матимемо хоч трохи сонця й дощу після того, що пережили, -
підводить Пейссу голову, дивиться на небо, мовби закликає його засвідчити, що