його прохання дуже скромні.
Я стою з товаришами перед полем в Рюнах, тримаючи в руці Евелінине рученя, й
відчуваю те невиразне, але незбориме почуття вдячності, яке охопило мене тоді,
коли почав іти дощ. Я знаю, що мені скажуть: своєю вдячністю ти благаєш у
природи життєдайної сили. Так, але я сам не усвідомлюю цього до кінця.
Наприклад, якби я пе побоювався видатися смішним, то охоче впав би на коліна на
полі в Рюнах і сказав би: “Спасибі тобі, тепла земле! Спасибі, сонечко гаряче!
Спасибі, зелені паростки!”
Після пас увесь Мальвіль піде в Рюші, навіть Тома й Каті, які триматимуться за
руки, щоб помилуватися пшеницею.
Пополудні, коли я розпрягаю Силача, в стійлі біля мене стоїть Евеліна. Вона
зіперлася на перегородку, опустивши жорстке біляве волосся собі на обличчя, в
неї під очима ще виразніше вималювалися синці, дівчинка безперестанку
заходиться сухим кашлем, і я хвилююся, бо Каті попередила мене, що так завжди
буває перед нападом астми.
Прибігає Тома, розпашілий і засапаний.
- Як? - запитую я. - Ти прийшов без Каті?
- Розумієш... - починає він і замовкає.
Я виходжу зі стійла, несу сідло до комірчини, за мною мовчки йде Тома. Еге ж, у
нього є якась справа до мене. І, мабуть, незвичайна, бо вій прийшов сам.
Безперечно, це Каті послала його.
Я причиняю дверці стійла, спираюся спиною на них і, всунувши руки в кишені,
дивлюся на свої чоботи.
- Постає питання про кімнату, - нарешті мовить Тома безбарвним голосом.
- Про кімнату? - перепитую я. - Про яку кімнату?
- Про кімнату для Каті й для мене, коли ми одружимося.
- Хочеш мою? - байдуже запитую я.
- Та що ти, ні, - обурено відповідає Тома. - Ми пе маємо наміру забирати в тебе
кімнату.
- Тоді М’єттину?
- Та ні, ні, М’єтті потрібно мати свою кімнату.
Це дивно, що вій не забув про неї. Однак, судячи з його тону, він уже
тримається на певній відстані від М’єтти. Від мене також, тільки з іншої причини. Як Тома змінився! Я радий за
нього, навіть опечалений, заздрю йому. Дивлюся ка нього. Він дуже хвилюється.
- Якщо я тебе правильно зрозумів, - усміхаюсь я йому, й у нього обличчя одразу
ж веселішає, - ти хотів би кімнату на третьому поверсі, що поруч з моєю. Чи не
так?
- Так.
- І ти хотів би також, щоб я попрохав друзів забратися геть і поселитися иа
третьому поверсі надбрамної башти.
Тома відкашлюється.
- Зрештою так, але я зовсім не хочу сказати, щоб воші “забиралися геть”.
Я сміюся з цього дріб’язкового лицемірства.
- Гаразд. Побачу, може, щось придумаємо. Ти вже виконав доручення? - весело
запитую я. - Інших прохань у тебе нема?
- Ні.
- Чому Каті не прийшла з тобою?
- Вона ніяковіє перед тобою. Ти здаєшся їй холоднуватим.
- З нею?
- Так.
- Не можу ж я упадати коло твоєї майбутньої дружини!
- О, я не ревнивий, - усміхається Тома.
Бачите, який упевнений у собі цей молодий півник.
- Біжи. Я щось придумаю.
Він справді біжить, а в моїй руці, сам не відаю як, опиняється маленьке тепле
рученя.
- Як гадаєш, - озивається Евеліна, підводячи заклопотане обличчя, - в мене
виростуть груди? Як у Каті? Або як у М’єтти, в неї вони ще більші.
- Не хвилюйся, Евеліно, виростуть.
- Ти віриш? Річ у тім, що я така худа, - розчаровано каже вона й кладе собі на
груди ліву руку. - Подивись, я така плоска, наче хлопець.
- То все дарма, худа ти чи повна, вони виростуть.
- Ти впевнений у цьому?
- Авжеж.
- От добре, - зітхає вона й починає кашляти.
В цю хвилину хтось дуже несміливо дзвонить біля надбрамної башти. Я підскакую.
За одну мить опиняюся біля брами, відсуваю на кілька міліметрів заслінку
потайного вічка. Бачу Армана на одному з ла-рокських меринів, він понурий, з
рушницею через плече.
- Це ти, Армане, - озиваюсь я люб’язно, - Тобі доведеться почекати трохи, поки я принесу ключа.
Я опускаю заслінку. Ключ, звичайно, в щілині замка, але я хочу трохи
приготуватися до зустрічі. Швиденько йду від брами й кажу Евеліні:
- Йди до будиночка й скажи Мену, щоб вона принесла мені до надбрамної башти
склянку й пляшку вина.
- Арман хоче забрати мене? - запитує Евеліна, збліднувши й кашляючи.
- Та ні. До речі, це само собою зрозуміло. Якщо вія схоче тебе забрати, ми
негайно знищимо його мечем.
Я сміюся, й вона теж сміється тоненьким голоском, закашлявшись.
- Слухай-но, скажи Каті й Тома, щоб вони не показувалися. Й ти залишишся з
ними.
Вона йде від мене, а я простую до комори на першому поверсі головної башти.
Вони всі тут, крім Тома, складають Коленове майно.
- Маємо гостя. Прийшов Арман. Я хотів би, щоб до надбрамної башти пішли з