рушницями Пейссу й Мейссоньє. Звичайна пересторога, він ніби спокійний.
- Хотів би побачити цю тварюку, - мовить Колен.
- Ні, ти не підеш туди, ні Жаке, ні Тома. Сам знаєш чому.
Колен регоче. Приємно бачити його веселим. Коротка розмова з Аньєсою Пімон
підняла йому настрій.
Коли я перетинаю другий двір, Тома, наче буря, вилітає з будиночка.
- І я йду.
- Куди? - сухо питаю я. - Я ж переказував тобі, щоб ти не йшов.
- Це моя дружина чи ні? - спалахують у нього очі. Судячи з його вигляду, бачу,
що мені його не втримати.
- Ти підеш тільки за однієї умови: будеш мовчати.
- Слово честі.
- Хоч що б я казав, ти не розтулиш рота.
- Сказав же тобі: слово честі.
Я швидко йду до порталу. А там вовтузюсь із замком, аж потім відчиняю. Переді
мною з’являється Арман. Я тисну йому руку - руку, на малому пальці якої мій перстень.
Він у військовій уніформі, очі невиразні, білі брови, обличчя в прищах. Поряд з
ним стоїть мій гарний бідолашний Фараон. Я гладжу його й заговорюю до нього.
Кажу бідолашний, бо як не пожаліти коня, якого кривдить вершник. Я дістаю з
кишені, незважаючи на нашу сувору ощадливість, грудку цукру, й Фараонові губи
одразу ж хапають її. А оскільки разом з Мену прийшов Момо, принісши склянки й
пляшкуг я передаю йому Фараона, наказую розгнуздати його й дати миску ячменю.
Мену починає щось бурмотіти - розумію, це з мого боку марнотратство.
І ось ми сидимо вже на кухні в надбрамній башті, до нас приєдналися Мейссоньє
та Пейссу, добродушні й озброєні. Як тільки Арман узяв у руку склянку,
зніяковівши - не через склянку, а через те, що мав нам сказати, - я вирішую
спритно повести справу й іду в наступ.
- Я дуже радий бачити тебе, Армане, - цокаючись з ним, я не збираюсь випивати
цілу склянку, бо ве п’ю о цій порі дня, - вже сам хотів послати до вас гінця, щоб заспокоїти Марселя.
Сердешний Марсель, певне, хвилюється.
- Отже, вони тут? - мовить Арман, не то запитуючи, не то звинувачуючи.
- Звісно ж, де ж бо вони могли б бути? О, вони добре обміркували свій вчинок!
Ми зустріли їх з валізками на роздоріжжі Рігуді. Старша сказала мені: “Я хочу
побути два тижні з бабусею”. Уяви себе на моєму місці, не міг же я їх
спровадити назад.
- Вони не мали права, - злісно сичить Арман.
Настав час гримнути на нього, але зробити це слід м’яким тоном. Я піднімаю руки вгору.
- Не мали права! Не мали права! Облиш, Армане! Не мають права побути два тижні
в бабусі?
Тома, Мейссоньє, Пейссу й Мену дивляться на нього з мовчазним осудом. Я теж
утуплююся очима в нього.
Щоб приховати ніяковість, Арман суне свого плескатого носа в склянку й
випорожнює її.
- Налити ще, Архмане?
- Не відмовлюся.
Мену бурмоче, але наливає. Я цокаюся, однак не п’ю.
- Вина їхня в тому, - кажу я розсудливо, - що вони не попросили дозволу в
Марселя.
- І в Фюльбера, - озивається Арман, якраз допивши до половини склянку.
Але тут я не хочу підтримати його.
- У Марселя, який міг би сказати про це Фюльберові. Арман не такий уже йолоп,
щоб не вловити відтінку.
Однак він не наважується говорити в Мальвілі про ла-рокські укази. Випиває
одним ковтком і ставить свою склянку.
- Гаразд, а що далі? - запитує Арман,
- А далі, - підводжусь я, - за два тижні ми привеземо їх назад до Ла-Рока.
Можеш від мого імені переказати це Марселеві.
Я не наважуюся подивитися в куток, де сидить Тома. Арман зиркає на пляшку, але
я не збираюся запропонувати йому третю склянку, тому він підводиться, не
прощаючись і не дякуючи, виходить з кухні. На мою думку, це в нього звичайна
поведінка: коли він не нагонить страху на людей, тоді не знає, як треба
поводитися з ними.
Момо надягає вуздечки повеселілому коневі. Миска біля його ніг не лише порожня,
а й вилизана. Вершник і кінь, перекусивши, вирушають. Кінь сповнений вдячності.
Він не забуде Мальвіля.
- До побачення, Армане.
- До побачення, - бурмоче вершник.
Я не одразу зачиняю браму. Дивлюсь, як Арман віддаляється. Мені не хочеться,
щоб він почув, як Тома почне лаятися. Я повільно причиняю обидві стулки й
обертаю великого ключа в замку.
Та Тома розлютився так, що я й не сподівався.
- Що за підлість! - вигукує він і, витріщивши очі, наступає на мене.
Я випростовуюсь, мовчки зиркаю на нього, повертаюсь і прямую до звідного моста.
Чую, як позаду Пейссу картає Тома:
- Слухай, хлопче мій, чи варто було тобі стільки вчитися, щоб бути таким
дурнем! Знаєш добре, що Емманюель не віддасть цих дівчат! Ти ж його знаєш!
- Тоді навіщо, - кричить Тома (бо він кричить!), - влаштовувати всі ці