інтриги?!
- Поспитай у нього, - суворо відповідає Мейссоньє.
Я чую, як хтось позад мене біжить. Це Тома. Він іде поряд зі мною. Звичайно, я
не бачу його, бо дивлюсь на звідний міст. Іду швидко, сховавши руки в кишені,
задерши підборіддя.
- Пробач, - каже він глухим голосом.
- Начхати мені на твоє пробачення, ми не в якомусь світському товаристві.
Початок розмови мало втішний. Але що лишається йому робити, як не відстоювати
своє право.
- Пейссу каже, що ти не віддаси дівчат.
- Пейссу помиляється. Завтра я повінчаю тебе й за два тижні випроваджу Каті до
Ла-Рока, хай Фюльбер удавиться нею.
Хоч цей тон не дуже певний, однак заспокоює його.
- А навіщо вся ця комедія? - питає він не характерним для нього жалібним тоном.
- Я нічого не розумію.
- Не розумієш нічого, бо думаєш тільки про себе.
- Я думаю тільки про себе?
- А ти подумав про Марселя?
- А чому я мав би думати про Марселя?
- Бо це все на нього звалиться.
- Що звалиться?
- Репресії, зменшення порцій тощо.
Тома якусь хвилину мовчить.
- Я ж не знав цього. - каже він зажурено.
Я проваджу далі:
- Ось чому я подав руку цій погані й обернув справу так, ніби дівчиська
повтікали. Щоб зняти вину з Марселя.
- А що буде за два тижні? Знову він, йолоп, хвилюється.
- А що? Я напишу Фюльберові, що Каті й ти покохали одне одного, що я повінчав
вас і що, звісна річ, Каті повинна залишитися зі своїм чоловіком.
- А що завадить у такому разі Фюльберові мститися Марселеві?
- Навіщо йому мститися? Розвиток подій пішов несподіваним шляхом, що й
обеззброїть його. Не було проти нього ніякої змови. Марсель не винен, - Я додаю
трохи холодно: - Ось навіщо всі ці інтриги, як ти сказав.
Западає тривала мовчанка.
- Ти розгнівався, Емманюелю?
Я знизую плечима, залишаю його й повертаюся до Пейссу та Мейссоньє. Треба ж з
кімнатою іцось зробити. Вони славні хлопці! Не тільки погоджуються “забратися
геть”, а з радістю приймають мою пропозицію. “Подумати тільки, які вони
бідолашні, оці двоє!” - розчулився Пейссу, забувши, що одного з них щойно
назвав дурнем.
Вони були зворушені ще більше наступного дня, коли я вінчав Каті й Тома в
світлиці будиночка. Всі посідали так само, як сиділи під час Фюльберової меси:
я став спиною до вікон, стіл правив мені за престол, а з того боку стола
обличчям до мене двома рядами сиділи товариші. Ощадлива Мену поставила на стіл
дві товсті свічки, хоч погода ясна й сонячне проміння щедро вливається в два
великі вікна. В усіх сяють обличчя, навіть у чоловіків. Мену заливається
слізьми, пізніше я розповім чому. Але зовсім інші сльози у М’єтти. Вона плаче мовчки, дрібні сльози котяться по її розчервонілих щоках. Еге
ж, бідна М’єтта. Я також бачу деяку несправедливість у цих урочистостях на честь дівчини,
яка не всім нам належатиме.
Цього вечора Евеліна, яка не перестає кашляти, примушує Тома звільнити місце за
столом праворуч од мене. Він мовчки пересувається на один стілець, Каті сідає
праворуч від нього. Тепер нас за столом дванадцятеро, інші сидять на своїх
місцях, лише Момо чомусь опинився на останньому стільці, на якому досі сиділа
Мену, вона ж вмостилася ліворуч від Колена. В такий спосіб Момо зайняв
стратегічно вигідне місце. Коли настане зима, він сидітиме спиною до вогню. А
головне, йому добре видно Каті, сусідку зліва, й М’єтту, яка сидить з того боку столу. І він, жуючи, зиркає то на одну, то на
другу. На Каті дивиться з якимсь радісним подивом, наче султан, який побачив у
своєму гаремі нове обличчя. А М’єттою вія просто милується.
У всякому разі, Каті, здається, не почувається незручно, що біля неї сидить
Момо. Вона не гребує шанобливим ставленням до неї. Скорше ми здаємося їй надто
стриманими. Вона обслуговує Момо. В його поглядах водночас дитяча невинність і
цинізм розпусника. До речі, тепер, коли його купає М’єтта, від Момо більше не відгонить неприємним запахом. Коли не зважати на те,
що Момо кладе собі в рот великі кусні й потім запихає їх пальцями, він досить
примітний. До того ж Каті енергійно втручається: вона забирає в нього тарілку,
дрібнесенько кришить шинку, нарізає хліб маленькими шматочками й кладе все те
перед ним. Він зачаровано дозволяє їй це зробити. Коли Каті скінчила, Момо,
витягши вперед довгу мавпячу руку, двічі чи тричі плеще її по плечу й каже:
“Слана, слана” (“Славна, славна”). Мену жодного разу не втрутилася в цю сцену.
Я справді побоювався Мену, коли віз до Мальвіля Евеліну й Каті. Але поставилася
вона до всього дуже помірковано. “Мій бідолашний Емманюелю, знову ти ведеш нам