двох дівуль і двох коней”. Інакше кажучи: знову ведеш нам зайві роти. Однак
Мену менше боїться голоду тепер, коли в Рюнах зійшла пшениця. А головне, вона в
захопленні від весілля в Мальвілі. Мену завжди полюбляла весілля. Коли в
Мальжаку хтось одружувався, навіть мало їй знайомий, вона залишала роботу на
фермі “Сім буків” і мчала на велосипеді до церкви. “Ця стара шкапа, - казав
дядько, - знову пішла поплакати”. Він не помилявся. Мену ставала перед папертю
- вона не заходила ніколи до церкви через свою сварку із священиком, який
відмовився причащати Момо, - й, тільки-но з’являлися молодий і молода, починала заливатися слізьми. Подібна поведінка такої
поміркованої жінки завжди мене дивувала.
Момо також зачарувала Евеліна, але вона не приділяє йому ніякої уваги. Її очі
не відриваються від мене. Хоч коли б я повернув до неї голову, вона завжди
дивиться на мене, й навіть тоді, коли я не обертаюсь до неї, відчуваю на собі
її погляд. У мене таке враження, що вона обпалює своїм поглядом моє обличчя. А
коли я кладу виделку й опускаю руку на стіл, одразу ж її маленька рученька
підсувається під мою.
По обіді, коли я підводжуся й починаю походжати великою залою, щоб розім’ятися, до мене підступає Каті.
- Я хочу поговорити з тобою.
- Слухай-но, - запитую я, - ти не ніяковієш більше переді мною?
- Сам бачиш, - усміхається Каті.
За винятком очей, які.в неї не такі по-тваринному лагідні, вона дуже схожа на
сестру. Йдучи під вінець, Каті скинула з себе галасливе лахміття й одягла
просту сукню синього кольору з білим комірцем. У ній вона дуже гарна. Обличчя
врочисте й щасливе. Я хотів би бачити її тільки щасливою.
- Я завжди здаюсь тобі холодним? - запитую я, обіймаючи рукою її шию й цілуючи
в щоку.
- Ну-ну! - вигукує Пейссу. - Остерігайся Тома!
Друзі сміються. Каті теж цілує мене, неквапно вивільняється з моїх обіймів. А
я, зі свого боку, задоволений. Те, що я ніколи не спатиму з Каті, надасть нашим
стосункам природної невимушеності.
- Передусім, - каже вона, - дякую за кімнату.
- Ти мала б дякувати тим, хто дав її тобі.
- А я вже подякувала, - мовить Каті просто. - Дякую й тобі, Емманюелю, за
турботу. Особливо дякую за те, що прийняв мене до Мальвіля. Зрештою, - раптом
ніяковіє вона, - дякую за все.
Я бачу, що вона натякає на нашу з Тома суперечку, про яку, мабуть, той розповів
їй, і всміхаюся.
- Хочу тобі сказати, - веде вона далі, стишивши голос, - що цієї ночі, певне, в
Евеліни буде напад астми. Вже два дні вона кашляє.
- Що треба робити, коли починається напад?
- Нічого особливого. Ти приходиш до неї й заспокоюєш її; якщо маєш одеколон, то
змочуєш їй чоло й груди.
Мені впадає в око це “ти”. Бачу з обличчя Каті, що їй залишилось сказати
найважче. Вирішую їй допомогти.
- І ти хочеш, щоб я був коло неї цієї ночі?
- Еге ж, - мовить вона з полегкістю. - Розумієш, моя бабуся розгубиться, почне
метушитися, цокотітиме безперестанку й робитиме не те, що треба.
Точна характеристика Фальвіни. Я схвально киваю головою,
- Отже, - веде далі Каті, - якщо в Евеліни буде напад, бабуся може покликати
тебе?
Я заперечливо хитаю головою.
- Вона не зможе. Вночі двері головної башти замикаються зсередини.
- А не можна на одну ніч?..
Я кажу суворим тоном:
- Зовсім ні. Правила безпеки не дозволяють винятків. Вона розчаровано дивиться
на мене.
- Є один вихід із становища, - кажу я. - Я покладу спати Евеліну в своїй
кімнаті на канапі, яку звільнив Тома.
- Ти це зробиш?! - радісно вигукує вона.
- Чому б ні?
- Тільки попереджаю тебе, - каже Каті. - Якщо поселиш її в своїй кімнаті, вона
вже не захоче піти звідти.
Я всміхаюсь.
- Не журись. Колись та забереться...
Каті також усміхається. Бачу, що їй полегшало.
Евеліна, яка після приїзду до Мальвіля ночувала з Фа-львіною та Жаке на
третьому поверсі будиночка, дуже зраділа, довідавшись, що поселяється в моїй
кімнаті. Однак вона тішилась недовго. Як тільки лягла на канапу і М’єт-та, що допомагала мені постелити їй, вийшла з кімнати, почався напад.
Евеліна задихалася, піт заливав їй чоло. Я ніколи не бачив людини, яка хворіє
на астму, й те, що тепер бачу, жахливе. Евеліна дивиться на мене розгублено.
Беру її на руки й несу на своє ліжко. Слухаючи, як вона силкується дихнути
вільніше, я починаю боятися, що вона зараз задихнеться. Каганець світить
тьмяно, але ніч ясна, і я виразно бачу її зморщене обличчя. Швиденько широко
розчиняю вікно й, узявши з шафи останню пляшечку одеколону, зволожую ним