рукавичку й тру їй чоло та груди.
Евеліна більше не дивиться на мене. Вона не здатна розмовляти, очі її втупилися
в порожнечу перед нею, голова відкинулася назад, по щоках ллється піт, вона
кашляє й захлинається. Волосся, безперестану падаючи на лоба, заважає їй, і я
зв’язую його мотузком, знайденим у шухляді письмового стола.
Оце й усе, чим я можу допомогти їй: одеколон і мотузочок. У мене нема медичного
словника, я не маю ніяких знань з медицини й боюся, що дядьків енциклопедичний
словник Ларусса в десяти томах нічим мені не допоможе. З великим напруженням,
бо каганець ледь блимає, я все ж читаю статтю про астму. Знаходжу в ній тільки
назви ліків, яких уже ніде не дістанеш: беладонна, атропін, новокаїн. Очевидно,
я не знайду тут і порад про лікування домашніми засобами. Однак саме це мені
потрібне.
Я дивлюсь на Евеліну й думаю про наші злидні, наше безсилля, а також про те, що
було б, коли б стався новий напад апендициту в мене.
Я сідаю біля Евеліни. Вона кидає на мене такий сповнений смутку погляд, що в
мене аж горло стискає. Розмовляю з нею, кажу, що це незабаром скінчиться.
Згодом помічаю, що їй важче видихати повітря, ніж удихати. Не знаю чому, мені
все уявлялося навпаки. Якщо я розумію правильно, вона задихається подвійно: бо
поволі видихає зіпсоване повітря й нешвидко вдихає свіже. До того ж іще цей
кашель. Він сухий ї зовсім не очищає дихальних органів.
Побачивши, як важко її худі груди опускаються й піднімаються, я хочу допомогти
їй дихати механічними засобами. Ні, не кластиму її горілиць, а допомагатиму в
такому положенні, в якому вона перебуває, бо так їй легше кашляти й при потребі
спльовувати. Я сідаю на ліжку, спираюсь на його спинку й, піднявши Евеліну собі
на руки, садовлю її між свої ноги спиною до себе. Тоді кладу руки Евеліні на
передпліччя й супроводжую її видихання подвійним рухом. Штовхаю її плечі вперед
і водночас натискаю на грудну клітку. Для вдихання роблю все навпаки - відводжу
плечі назад і тягну її тулуб до себе, аж доки Евелінина спина не торкнеться
моїх грудей.
Я не знаю, чи все це дає якусь користь. Не відаю також, чи лікар не сміявся б з
мене. Та все ж мушу подати Евеліні якусь допомогу, принаймні моральну, бо
перегодя вона каже мені знесиленим, ледь чутним голосом: “Спасибі, Емманюелю”.
Я далі допомагаю їй. Вона цілком підкорилася моїм рукам, але згодом помічаю, що
я втомився. Починаю дрімати.
Очевидно, десь опівночі - мій годинник лежить на письмовому столі, а я втратив
будь-яке відчуття часу - в Евеліни починається затяжний кашель, і вона
невиразним голосом просить подати їй носовичка. Чую, як вона довго спльовує,
відхаркуючись. Цей затяжний кашель повторюється в неї ще кілька разів, і щоразу
вона відхаркується. Відтак Евеліна, геть виснажена, падає мені на груди.
Коли я знову розплющую очі, то бачу, що вже настав день, сонце заливає кімнату,
а я незручно лежу впоперек ліжка; Евеліна спить у моїх обіймах. Коли
підводжуся, відчуваю, що в мене затерпло ліве стегно й починаються ревматичні
болі в шиї. Обережно, щоб не розбудити Евеліну, кладу її горілиць у ліжку,
розв’язую мотузочок, яким зв’язав був волосся. Під очима в неї синці, обличчя бліде, змарніле, й коли б
дівчина не дихала, можна було б подумати, що вона мертва.
Об одинадцятій годині, принісши їй на маленькій таці кухоль спряженого молока з
цукром і скибку пирога з маслом, буджу її. Примусити її щось з’їсти дуже важко. Та зрештою я майже досягаю мети, вдаючись то до улесливих
умовлянь, то до погроз. Погроза полягає в тому, що я кажу їй: сьогодні ж
увечері, якщо вона не їстиме, знову переселю її на третій поверх. Завдяки цьому
вона ковтнула два чи три шматки. Та враз з небаченою енергійністю обертає
шантаж проти мене. Рішуче відмовляється їсти, якщо я не пообіцяю залишити її в
своїй кімнаті. Зрештою, ми йдемо на компроміс. Кожним ковтком молока вона
заробляє один день. Кожним куснем хліба з маслом - другий. Після багатьох
неохочих пощипувань хліба й сьорбків молока ми доходимо згоди.
Коли Евеліна скінчила снідати, вона заробила в мене двадцять днів для мешкання
в моїй кімнаті. Я побоююсь, що зостанусь зовсім обеззброєним у майбутньому,
тому залишаю за собою право відбирати в неї дні, якщо вона не поїдатиме свою
пайку під час наступних обідів. Вона вигукує: “Бач, який хитрунчик, а що, коли
ти накладатимеш якомога більше в мою тарілку?” Я обіцяю, що не робитиму цього.
Мабуть, Евеліна має в своєму крихкому тільці чималі запаси енергії, бо після